Сторінка
4
На думку педагога С.А. Завражіна подібного роду травмуючі переживання вимагають виходу. В даний час, переважна більшість дослідників визнає, що застосовання по відношенню до дітей фізичного покарання є моделюю агресивної поведінки. У багатьох випадках покарання не засуджується оточуючими. У результаті воно сприяє не стільки подолання агресії, скільки викликає її трансформацію і спонукає дитину до пошуку прийнятних виправдань скоєних агресивних дій. Покарання змушує дитину раз за разом переживати озлобленість, образу, мстивість, ворожість, створює умови для формування агресивності як стійкої риси особистості. Вивчення взаємовідносин батьків до дітей виявило, що жорстокі покарання пов'язані з високим рівнем агресивної поведінки у дітей, а недостатній контроль і нагляд за дітьми корелює з високим рівнем асоціальності, часто супроводжується агресією.
Говорячи про соціальні детермінанти агресивної поведінки у дітей не можна не враховувати такий факт, як насильство в сім'ї. Статистика показує, що люди, які стали в дитинстві свідками сцен фізичного насильства між батьками, були більш схильні до агресивної поведінки зі своїми дружинами та дітьми, ніж ті, хто ніколи не був свідком батьківських конфліктів. Діти з сімей, де фізична агресія батьків по відношенню один до одного не рідкість, гостріше реагують на гнівні інтонації дорослих, ніж діти з благополучних сімей, і схильні вести себе у взаєминах з оточуючими агресивно. Наступним джерелом засвоєння різних моделей поведінки, в тому числі і агресивної, є взаємодії з іншими людьми. Гра з однолітками дає дітям можливість навчитися агресивних реакцій (наприклад, пущені в хід кулаки або образи) і дізнатися про переваги такої поведінки. Галасливі ігри, в яких діти штовхаються, наздоганяють одне одного, дражняться, штовхають і намагаються заподіяти шкоду один одному – фактично можуть виявитися порівняно безпечним способом навчання агресивної поведінки. Діти кажуть, що їм подобаються їхні партнери по шумним іграм, вони рідко отримують травми під час ігор. Існують свідоцтва психологів (Н.А. Дубенко, О.І. Захаров, І.А. Фурманов), отримані при вивченні дітей, які відвідували дошкільні установи, що часте спілкування з однолітками може бути пов'язане з подальшою агресивністю.
Дослідження показали, що діти, які перед школою відвідували дитячий садок, оцінюються вчителями як агресивніші, ніж ті що не відвідували дитячий садок.
На основі цих досліджень можна припустити, що діти, які частіше “практикувалися” в агресивній поведінці з однолітками, краще засвоїли подібні реакції і швидше здатні застосувати їх в інших ситуаціях.
Інша сторона спілкування з однолітками – це те, коли діти стають жертвами агресії.
Існують переконливі свідчення того, що таке зіткнення з агресією збільшує ймовірність агресивних дій з боку потерпілого.
Тим не менш, не всі жертви насильства копіюють агресивну поведінку. Ті, хто частіше піддавався нападам і успішно захищав себе, якраз і були тими дітьми, які найбільш схильні нападати на інших дітей.
Отже, узагальнюючи вищевикладене можна зазначити наступне. Діти які навчаються агресивним діям не лише на реальних прикладах (поведінка членів сім'ї і однолітків), але і на символічних, сюди ж можна віднести і комп'ютерні ігри.
Хоча після багаторічних досліджень психологи не прийшли до однозначної думки з приводу впливу на агресивну поведінку дітей.
Профілактика агресивності у дітей дошкільного віку
Робота по профілактиці поведінки, що відхиляється, з дошкільниками має свої особливості. На початкових етапах не бажаними є групові форми.
Із самого початку, паралельно, необхідно починати роботу з сім'єю. Після діагностики сімейних стосунків і ступеня їх дисгармонійності повинна слідувати психокоректувальна робота як індивідуальна, так і групова [19]. Але основний акцент слід робити на індивідуальній роботі з дитиною. Абсолютно неефективними виявляються загальні бесіди про необхідність "добре поводитися".
Особливе місце в коректувальній роботі слідує приділяти формуванню кола інтересів дитини також на основі особливостей її характеру і здібностей.
Психологи виділяють два способи подолання агресивності у дітей:
1) вироблення конструктивних способів поведінки у важких для дитини ситуаціях, а також оволодіння прийомами, що дозволяють справитися із зайвим хвилюванням, тривогою ;
2) зміцнення упевненості в собі, розвиток самооцінки і уявлення про себе, турбота про "особистісне зростання" людини.
Для подолання агресії у дитини дошкільного віку необхідно:
1) пом'якшити, понизити силу потреб, пов'язаних з внутрішньою позицією дитини .
2) розвинути і збагатити оперативні навички поведінки, діяльності, спілкування з тим, щоб нові навички, більш високого рівня, дозволили дітям відмовитися від способів реалізації мотиву, що неправильно склалися, щоб діти могли вільно вибрати продуктивні форми.
3) вести роботу по зняттю зайвої напруги в нестандартних ситуаціях.
Для зняття тривожності і агресії у дошкільників існують цілі комплекси прийомів, вправ. Проте центральну роль грають 2 методи.
Метод послідовної десенсибілізації суть його полягає в тому, що дитину “призводять” до ситуації, пов'язаної із тим, що викликає у неї тривогу і страх, починаючи з тими, які можуть лише трохи його хвилювати, і закінчуючи тими, які викликають сильну тривогу, можливо, навіть переляк. Для зняття напруги дитині пропонують смоктати цукерку.
Метод “відреагування страху”, тривоги, напруги. Здійснюється за допомогою гри-драматизації “в дуже страшну гру”, де спочатку за допомогою ляльок-петрушок, у формі театральних етюдів діти змальовують лякаючі їх ситуації життя, причому всі “лякаючі моменти” повинні бути доведені до крайнього ступеня (“так щоб глядачам було дуже жахливо”). Крім того, можна застосовувати прийоми “малювання страхів”, “розповіді про страхи”. В ході цієї роботи заохочуються спроби гумористичного, карикатурного зображення ситуації.
Для розвитку мотивів слід використовувати ряд спеціальних прийомів. Один з них “Я не можу – я можу – я зумію”. Суть його полягає в наступному. Якщо дитина відмовляється виконувати завдання, кажучи, що з ним не справиться, вихователь просить його виконати іншу дитину, яка знає менше і не може справитися із завданням, і зобразити таку дитину. Потім просить зобразити дитину, яка зуміє справитися із завданням. При цьому діти переконуються, що вони далеко просунулися від повного невміння і можуть, якщо спробують просунутися ще далі.
Діти вимовляють “чарівне заклинання”: “я не можу” – і кожний по черзі говорить, “чим важко це завдання, тим більше я зможу. Діти по черзі говорять, що вони можуть зробити; “я зумію” – кожний прагне сказати, наскільки він може виконати завдання.
При цьому правильність або неправильність реплік дітей не коментується, підкреслюється тільки, що кожний чогось не уміє, чогось не може, і кожний зуміє, якщо схоче, добитися просування вперед і бути не гірше інших. Особливо слід сказати про прийоми, що допомагають дітям зняти підвищену напруженість.