Сторінка
4

Типологія просвітницького героя (на матеріалі прози М.Чернишевського і Марка Вовчка)

Марко Вовчок, на відміну від образу Рахметова в Чернишевського, наділяє Загайного любов’ю до Маші, що була йому духовно близькою людиною, поділяла його переконання і розраджувала життя. Крім того, письменниця показала молоде покоління в образах підлітків Каті Рославлєвої, Люби Підколодної.

У Росії синонімом фемінізму як витвору Великої французької революції була емансипація жінок, що розпочалась у 60-ті роки ХІХ століття як боротьба за право на освіту і оплачувану працю і знайшла художнє відображення в російській та українській прозі.

Однією з заслуг І.Тургенєва вважається створення галереї жіночих образів. Не знайшовши „російського Інсарова” (М.Добролюбов), героїнею твору „Напередодні” він робить Олену Стахову, яка була, на визначення Д.Андреєва, „першим образом російської жінки, що вирвалася з вікової замкненості жіночої долі, з вузької визначеності її звичаєм .” у світ боротьби, соціальних дій, прагнула до діяльного добра, а „жіночно-героїчна лінія . піднялась в образі Олени на новий рівень і знайшла вперше своє художнє втілення” [2,192]. На справедливе зауваження Г.Єлизаветиної, письменник „першим уловив саму можливість такої жінки в російському суспільстві” [7,133]. Втім, дослідниця В.Погребна вважає „родоначальницею” типу „нової жінки” Віру Павлівну з роману „Що робити?” Чернишевського [14,144].

Тип емансипованої жіночої особистості найбільш повно представлено в романі „Що робити?” образом Віри Павлівни Розальської. Чернишевський докладно висвітлив шлях героїні від батьківського будинку, що був для неї „підвалом”, „тюрмою”, до „нової жінки”, яка по-новому осмислювала життя, ставши самостійною. Причому „ідея емансипації пов’язана з соціальною проблемою”, коли кожен персонаж „прикріплений до певних умов життя, в яких росте і формується його особистість” [18, 234]. При виборі життєвого шляху необхідно звільнятися від зайвого опікування з боку батьків, що автор доводить на прикладах образів Віри Павлівни і Каті Полозової. Письменник наголошує на необхідності підвищення загального духовного розвитку жінки, її інтелектуального рівня, надання їй можливості працювати, відчуваючи власну соціальну корисність від суспільної діяльності, ставить питання освіти і раціонального виховання жінки.

Шлях Віри Павлівни до емансипації визначався і особистими якостями її натури. І.Виноградов намагається показати, як портрет Віри Павлівни просвітницькі демонструє „розумну”, „здорову”, „істинну” красу, де кожна риса „розсудлива” [5, 184]. Рано починає усвідомлювати молода Віра Розальська необхідність постояти за себе, виступити проти „вседозволеності”, навіть проти матері, що пропонувала вигідне одруження. Через стосунки із „звичайними” людьми Лопуховим і Кірсановим відбувається духовне формування героїні. Освіта, читання книжок Жорж Занд, Чарльза Діккенса, французького соціаліста В.Консідерана, німецького філософа-матеріаліста Л.Фейєрбаха розвинули в ній потребу до особистої волі і незалежності. Героїня постає розумною, активною, що сміливо і впевнено йде шляхом досягнення нових ідеалів. Звільнення Віри Павлівни відбувалося і через керівну працю в кооперативній швацькій майстерні-комуні, що була, на визнання героїні, „ліцеєм всіляких знань”, потім через заняття медициною. Лопухов хвалить діловитість Віри Павлівни, яка раніше за чоловіків, що переважно говорили, зайнялася конкретними справами.

Наслідуючи просвітників, Чернишевський дає можливість „звичайним” „новим людям” відчути силу любові, віднісши її до „природних” і необхідних потреб людини, особистого щастя („ .прихильність до людини – бажання щастя їй”), що в майбутньому стане, на погляд автора, нормою життя: „ .що значить любити людину? Це значить радіти тому, що добре для неї, мати задоволення в тому, щоб робити все, що треба, щоб їй було краще” [23,11,152]. З любові до Лопухова починається звільнення з „підвалу” Віри Павлівни. Любов рівноправних людей, між якими повне взаєморозуміння і взаємодопомога, одухотворяє життя і працю Віри Павлівни і Кірсанова. Любов пов’язує долі Лопухова і Полозової, допомагає Насті Крюковій почати достойне життя, розкритися її багатим душевним можливостям, які не отримали в романі розвитку. Створюючи класичний „трикутник” Лопухов – Віра Павлівна – Кірсанов, де суперники в інтелектуально-моральному відношенні подібні, Чернишевський спробував представити своєрідну модель нових стосунків між людьми, наполягаючи на повному збігові індивідуальних схильностей подружжя.

Критичних нападок зазнав роман „Що робити?” через проповідь вільної любові, заперечення почуття ревнощів. Втім, на твердження М.Бердяєва, „проповідь свободи любові є проповіддю щирості почуттів і цінності любові як єдиного виправдання стосунків між чоловіком і жінкою” [4,112]. Чернишевський, що сам зазнав любов до єдиної жінки, заперечував соціальне насилля над людськими почуттями, поважаючи свободу і щирість почуттів. Протилежної думки дотримувалась Леся Українка в статті „Утопія в белетристиці”, критикуючи цей роман Чернишевського. Українська письменниця бачила в образі Віри Павлівни не „нову жінку”, а тип звичної міщанки, яка побудувала своє „нове життя” на жертві першого чоловіка Лопухова, який, кинувши цікаву наукову роботу, заробляв гроші для її утримання лікарською практикою, а після закоханості Віри Павлівни в Кірсанова відійшов в сторону, інсценізувавши самогубство і уступивши другові право на любов.

Крім того, піддавши критиці утопічні елементи в романі „Що робити?”, Леся Українка визнала його сторінки, присвячені щасливому світлому майбутньому, карикатурою на соціалізм, що вийшла всупереч волі Чернишевського, який вірив і пристрасно закликав до дії, боротьби заради майбутнього: „Майбутнє світле і прекрасне. Любіть його, прагніть до нього, працюйте для нього, наближайте його, переносьте з нього в теперішнє, скільки можете перенести: настільки буде світле і добре, багате радістю і насолодою ваше життя, наскільки ви вмієте перенести в нього з майбутнього” [23,283-284].

У четвертому сні Віри Павлівни зображено еволюцію розвитку людства в зв’язку із зміною і вдосконаленням становища жінки в суспільстві. Віра Павлівна згадує вищі типи жіночої краси, втілені в Астарті, Афродіті, ідеальній Красуні середніх віків, куди сміливо вписується тип жінки, що піднялася на боротьбу за справжнє визволення. Світла Красуня – Рівноправ’я, яка з’явилася за часів французької революції і про яку писав Руссо, повідомляє, що відкриє свою красу тільки після зміни умов соціального життя народу, а шлях до нового царства лежить через революцію. Чернишевський схильний думати, що тільки повне знищення соціальної нерівності забезпечить рівноправ’я жінки з чоловіком. Як зазначає Г.Тамарченко, „це традиції світового і російського публіцистичного роману, так тісно пов’язаного з розвитком просвітницької думки” [CAPut!',43].