Сторінка
2

Повість П.Загребельного “попіл снів”: дисонанси маскулінного і фемінного начал у постколоніальному суспільстві

За художньою логікою твору виходить так, що дисонанси між статями, досягнувши апогею, мають форму розколу, згідно з яким героїня є катом і жертвою водночас. І хоч Павло Загребельний вибудовує хронотоп повісті, власне, на одній події – катастрофі, – коли піддослідні засекреченого госпіталю вириваються на волю, але часово-просторова протяглість окреслює доволі значний хронологічний період. Це час і тоталітарного режиму життя, що так деформував Алю, яка з наївної студентки, веселої і кмітливої, задерикуватої й успішної, перетворилася на монстра, хоч і генерала при погонах, втративши з душі всі жіночі первні. Це і посттоталітарний час, який завершив процес дегуманізації остаточно, сформувавши синдром постколо-ніального суспільства з його карнавалізованою психологією і перевернутою свідомістю, з втратою орієнтирів у істинній організації співжиття на планеті, з поглибленням кризи в ґендерній сфері.

Своєрідним лакмусовим папірцем цих дисонансів є грань інтимного життя героїв, якій Павло Загребельний приділяє велику увагу, представляючи за принципом антитези: ось такими є варіанти сексуального прояву статей – моделі жіночої і чоловічої поведінки. Згідно з версією Ніли Зборовської – авторки книги “Психоаналіз і літературознавство” розходження у поведінковій сутності виявляється ось у чому: “Відповідно, чоловічість ідентифікується зі свідомим, культурним та елітарним, а жіночість – із несвідомим, некультурним, масовим” [2, 40]. Це одна грань пояснення – через культурологічну призму. Інша ж демаркаційна лінія проходить через призму сексуальності: “Пояснюючи чоловічу сексуальну активність та жіночу сексуальну пасивність, психоаналітична теорія підтримувала патріархальні риси чоловіка і жінки в культурному житті людства” [2, 41].

Трактуючи цю сферу в повісті “Попіл снів”, Павло Загребельний знову-таки робить крутий віраж, міняючи місцями чоловічу активність і жіночу пасивність,наділяючи своїх героїв – Алю і Василя, і тих, хто знаходиться з ними в парі, нестандартною енергетикою. Саме у випадку із Фіалкою, хоч у неї і таке “квіткове” – жіноче псевдо, маємо справу з активністю, що межує з психозом натовпу, але ніяк не елітарністю поведінки, коли потоптання моральних табу заохочується внутрішньою аґресивністю і потребою до кінця скористатися своїми службовими перевагами над чоловіком, над яким вона має владу, незалежно від характеру і походження цієї влади.

Маскулінність, яка виявилася у незалежності, самодостатності, сексуальній активності, повною мірою позначилася на характері її свободи, продиктованої кар’єрними можливостями і бурхливими сходженнями на вершину тоталітарного і постоталітарного суспільства: “Алевтина Дмитрівна Фіалко. Головлікар і всемогутня повелителька Центру створення альтернативних видів зброї. Академік Академії медицинських наук. Унікальні дослідження в галузі нейрохірургії. Нетрадиційні методи розкриття механізмів людських снів. Революційні відкриття, що знаменують справжній переворот у науці. Герой соцпраці (указ без оголошення в пресі). Лауреат Ленінської премії (без оголошення в пресі). Лауреат Державної премії (без оголошення в пресі). Все закрите. Закриті теми. Закритий заклад, закрите існування. Закрите життя” [1, 16].

Невипадково письменник вдається до акцентуації закритості, з одного боку, і до перекомбінування, з другого, не властивого для усталеного довготривалістю тоталітарного правління табеля про ранґи. Адже відомо, що закритими від усіх, штучно ізольованими були науковці чоловіки, які мали право займатися стратегічними дослідженнями, але не жінки, призначення яких – кухня і діти, і якась така неяскрава робота, незалежно від таланту чи внутрішніх інтенцій досягти чогось більшого.

Справляє враження, що Павло Загребельний, інтерпретуючи мотивацію поведінки своєї героїні, мав на увазі й інший підтекст, пов’язаний зі східною філософією, зокрема, з ученням про світлий (чоловіче) і темний (жіноче) бік речей усього сущого. Чи то вже підсвідомий вияв авторської позиції? Важко сказати, але тут, як кажуть, все зійшлося, даючи як результат осягнення через деформації і соціологічних, і фемінних, і загалом – гуманістичних цінностей.

І хоч автор “Попелу снів” перебуває у позиції “позазнаходжуваності”, відкрито не виявляючи свїх оцінок – добре це чи погано, – але логіка тексту і підтексту говорить про багато що.

Читач зупиняється, коли бачить маскулінність доктора Алі в стосунках з протилежною статтю – чоловіками, з її правилами і неписаними законами відбору партнера для задоволення фізіологічних потреб. Мабуть, з точки зору її специфічної фемінності є органічним вибір саме Анатоля, який відповідав її параметрам суспільної ваги передусім, що озвучено в його фізичних якостях і зовнішності: “Молодий гігант (один до одного славетний американський плавець Мет Біонді, хоч Біонді – це згодом, а пан Анатоль ось тут!), фантастична врода, розум вже й не іскриться, а б’є з нього потужними променями і потоками світла. Боже! Спаси й помилуй і вбережи беззахисну жіночу душу від спокуси!” [1, 6]. Остання фраза з внутрішнього монологу героїні – чисто жіноча за формою, але спонука до цього розмислу, що даній жінці подобається в чоловікові, чисто праґматична, хоч і виявлена неясно, бо через комп’ютеризовану свідомість і віртуальне сприйняття світу, в тім числі і живих людей.

Так постає тип чоловіка, який незважаючи на всю маскулінну зовнішність героя-мачо, має чимало фемінного у своєму єстві, хоч за критеріями суспільної ієрархії він вивищений: “Пан Анатоль, гігант, красень, технічний директор і знахабнілий, мов патонівські електрозварники, електронний монополіст, ставши перед доктором Алею і удостоївшись поцілувати її ніжні пальчики, і в гадці не мав покорити цей гордий і екзотичний жіночий материк” [1, 6–7]. У суто інтиму сферу втручається знову- таки чинник розчахнутості душі під впливом суспільної погоди. Бо чоловік, який виявився трохи нижче на сходинці кар’єрного успіху, не допускає думки про близькість, таким чином знижуючи свою самооцінку. Коли ж він не лише дорівнюється, але й вивищується, то це не тільки впливає на його оцінку, а й на сексуальність: “ .зрівнявшись чином з Алиним генеральським званням, від чого стає ще полум’янішим коханцем” [1, 7].

Алевтина ж керується у виборі партнера не званням чи відзнаками, а властивостями чоловічих принад, як вони їй уявляються, і небагатими можливостями вибору – зі своєї закритої сфери, хоч вона й арґументує це одвічними правилами гри між чоловіком і жінкою: “Я жінка, ви – чоловік. Це від природи й від Бога, і єдино це – визначальне. Я не можу покласти в свою постіль погони замість чоловіка, лауреатські медалі не замінять мені чоловічих губ, промені золотої зірки не зможуть оповити мене міцніше за чоловічі обійми” [1, 7].