Сторінка
2

Феміністичний дискурс у публіцистиці Олени Теліги

Вольовий імпульс творчого розвитку, не в останню чергу зумовлений національною ідеєю, програмований неоромантичною концепцією особистості сумісний був лише із “великою дією”. Ось чому дослідниця така категорична, рецензуючи повість І.Винницької, яка “виявляла завжди великий літературний смак, нешаблонний підхід до твору і ту критичну інтуїцію, що вкупі зі знанням не лише свого, а й чужого письменства, ставило її праці у цій ділянці на високий позем”, але “зі сторінок “Христини” не віє на нас ні напружена атмосфера, що туманом сповивала тодішнє місто Льва, ні гарячий вогонь великої любові, який своєю силою змушував би нам під час читання забувати про ту іншу силу .” [8, 131]. Мова йшла про неминучу потребу творення нової естетичної культури, в атмосфері якої могла б жити “висока людина”.

Як бачимо, увага до жіночих проблем була неминуче пов’язана з активізацією жінок в інтелектуально-духовному житті.

Говорячи про Олену Телігу, поведемо мову про співвідношення з образом “нової” жінки, з новим еталоном жіночої активності й жіночого призначення. Йтиметься не про плекання спеціально “жіночої творчості, жіночих видань, які лише підкреслювали резерваційність, підлеглість, власне колоніальний статус “жіночої літератури” як літератури культурної меншини, - але про рівноправність і паритетність жіночої присутності в культурі як такій. У статтях “Якими нас прагнете?” та “Сліпа вулиця” дослідниця представила не лише специфічне побутування феміністичних ідей в українському культурному просторі, а й відстоює ідею національного фемінізму, опонуючи до певної міри феміністичній практиці західноєвропейській та українській. “Феміністична ідеологія завжди існувала у вигляді критики, яка обговорює межі та можливості традиційного розуміння культури, що розкриває неясні та несвідомі компоненти культури, до яких ми звикли ставитися як до очевидних” [9, 100].

Олена Теліга зосереджується на питаннях відмінності, рівновартності жінки, питаннях взаємовідносин і пошани. Бажання відшукати в українській літературі “тип жінки найбільш відповідний… добі” примусило дослідницю проаналізувати “декларативну сторону мужеського погляду”.

Авторка відслідковує в нашій літературі, зокрема поезії, такі жіночі образи: “Є це – 1) жінка-рабиня і 2) жінка-вамп… Є, щоправда, і третя відміна: різка, енергійна, позбавлена сентименту “жінка-товариш”. Але ця відміна має переважно так мало жіночности…” [10, 65]. Квінтесенція горя, нещастя, немочі сприймається дослідницею як профанація жіночого образу українки, що викликає лише одне – спротив. Оскільки жіноче буття в його повноцінному варіанті принципово викреслюється в чоловічому баченні, Олена Теліга ставить проблему незреалізованої української жінки як проблему доби. Стаття “Якими нас прагнете?” написана у формі полемічної бесіди. Два головних дискурси, жіночий та національний тісно переплетені. Загалом, жіноча ідея на початку ХХ ст. була цілком державоспонукальною. Феміністичний рух як усвідомлене прагнення позбутися потворних психологічних нашарувань минулого розвивався паралельно з процесом національного відродження, а точніше – в контексті національного.

Позиція Олени Теліги у тодішньому феміністичному дискурсі була позицією жінки-громадянки, яка є зразком високого шляхетного патріотизму. Надія Миронець як упорядник книги творів талановитої української поетеси та активної громадської діячки з приводу статті “Якими нас прагнете?” зазначає: “Марко Антонович, який у середині 1930-х рр. навчався у Празі, у приватному листі до упорядника цієї книги писав: “З коментаря можна мати неправильну думку, що статтю “не доцінено”. Це не так: навпаки, принаймні в Празі вона викликала палкі дискусії” [11, 168].

Декларуючи положення: “Українська жінка не сміє замкнутися в своєму теремі і відірватися від цілого многобарвного світу, що лежить поза ним, доки вона цілком не збагне всіх суворих і жорстоких вимог, які той світ ставить до неї і до її родини” [10, 71-72], Олена Теліга піддає гострій критиці культуру, яка відводить жінці другорядну роль. Дослідницю цікавили ті рамки, ті обставини, в яких жінка могла не прийняти статусу вторинної, відстояти себе як особистість. Роль жінки як неодмінно “іншої” в патріархальній спільноті всебічно аналізує С. де Бовуар: “У людському суспільстві панують чоловіки. Вони міркують про жінку, виходячи не з неї самої, а порівняно з собою, не визнаючи її як автономну істоту. […] Жінку характеризує те, що відрізняє її од чоловіка, але не навпаки: він – головний, вона – другорядна. […] Категорія “Іншого” така ж споконвічна, як і сама свідомість. У найпервісніших спільнотах, у стародавніх міфологіях зустрічаємо дуалізм у поняттях “Однаковість” та “Інакшість” [12, 29].

На повну силу утверджуючи жіночу цінність національного світу, так само, як і жіночу цінність світу загалом, Олена Теліга з холодним докором зазначає: “…В тих країнах, де мужчина є найбільшим мужчиною – в англо-саксонців – розвинена найбільша пошана до жінки і в суспільнім житті і в літературі” [10, 72]. Для авторки великої поваги заслуговують “герої Лондона, Кіплінга, Могама, Голсворти, ці ж автори і створили галерею жіночих образів – “з’єднання жіночости з мужністю, а коханки з товаришем, що робить з них правдиву людину і прив’язує до них мужчину” [10, 73]. Одержимий вагомістю жіночого “я”, фемінізм Олени Теліги постає як один із варіантів. І чи не тому в статті відчувається іронія на адресу самого фемінізму, тобто феміністичних ідей в українському культурному просторі. Вона плекає жіночу “расу”, котра уже створила собі ідеал найбільш відповідний добі. Це жінка, “що є відмінним, але рівновартісним і вірним союзником мужчин в боротьбі за життя, а головне – за націю”. Адже, “лірична пристрасть жінки буває так само героїчна, як формуюча воля мужчини. Завданням жінки є віднайти її. Мужчина мусить їй в тім допомогти” [10, 77]. Отже, феміністична боротьба має полягати не в тому, щоб відвойовувати щось у чоловіків, а у виборенні умов для найповнішої реалізації природою даних можливостей і здатностей, розкриття своєї неповторної особистої сутності, утвердження жіночої окремішності, відвоювання самої себе, плекання особливого, відстоювання права на свою власну духовну територію і на її розширення – на свій вагоміший внесок в справу національного становлення. Ось чому так радо вітає дослідниця європейський тип жінки, що “силоміць починає вдиратися до літератури України”. Це Аглая з “Вальдшнепів” М.Хвильового, “дівчина, що цікавиться цілим широким світом і, збагнувши всі його жорстокі вимоги, прагне дати нове серце, сповнене любов’ю до батьківщини, мужчині, який такого серця не має” [10, 76].