Сторінка
2

Іманентність жінки у прозі О.Забужко та Н.Зборовської 90-х років ХХ століття

Своєрідне втілення даних настанов, як уже зазначалося, спостерігається у постструктуралістсько-постмодерністських дискурсах із введенням принципу “тілесності” та активізацією розробки концепції еротизованої та сексуалізованої тілесності, що неабияким чином сприяло увиразненню таких положень як :

1) “розчинення” автономності та суверенності суб’єкта в “актах чуттєвості”, тобто в таких станах свідомості, які знаходяться поза межами вольового та раціонального начал;

2) акцентування афективних сторін чуттєвості обумовило підвищений інтерес до її паталогічних аспектів;

3) сексуальність як явний концентрований вияв чуттєвості висунувся на перший план практично у всіх теоретиків постструктуралізму та постмодернізму і стала помітно домінуючою над усіма іншими її формами [7].

Подібно до сучасних постструктуралістсько-постфеміністських теорій, феміністична епістемологія, виступаючи популяризатором марґінальних практик, в центр своїх досліджень також ставить питання тілесності. Щоправда, увага тут концентрується на питаннях пов’язаних із “тілесністю” жінки, а точніше, із її “відсутністю” у літературній теорії та практиці. Оскільки жіноча “тілесність” завжди “втискалась” літературно-мистецькими дискурсами у бінаризм позитивної “тілесної чистоти” та святості, або ж, навпаки - гріховної розбещеності блудниці, то, як зауважила відомий науковець Дж. Купферман, “подібне “андроцентричне” відношення до жіночого тіла піддає небуттю “тілесну сутність жіночого світосприйняття”, витісняючи його з культури” [12, 178]. Тому, як наслідок, постфеміністичні практики сучасності, дестеоретипізуючи подібні уявлення про жіночу тілесність, все активніше репрезентують теоретичні обґрунтування нових полісуб’єктивних практик жіночої тілесності.

Французький філософ Люсі Ірігерей для позначення децентрованої, тілесної, відмінної від чоловічої жіночої суб’єктивності, використовує конструкт “істерички”*, яка через техніку істерії як специфічну форму жіночої активності здійснює деконструкцію патріархального дискурсу та логіки фалоцентризму для артикуляції жіночого досвіду та переживання. Головною особливістю конструкту істерії є порушення меж традиційної “Я”- ідентичності не за рахунок традиційних чоловічих характеристик волі та свідомості, а за рахунок усієї гами тілесних характеристик, які у традиційній (паиріархальній) культурі вважали головними показниками жіночого й оцінювали з негативної точки зору. Люсі Ірігерей обстоює істеричне подолання традиційної ґендерної “Я”-ідентичності у позитивних термінах репрезентації нових (тілесних) можливостей активної реалізації жіночих невисловлюваних задоволень, відчуттів та перспективи, які не мають власної мови в традиційній культурі. На думку Л. Ірігерей, жіночою симптомальною боротьбою за досягнення автономії є те, що за допомоги істерії жінка заперечує свою кастрацію і активно реалізує себе [13].

Піддає критиці та деконструює традиційний механізм бажання у суб’єктивній структурі і Джудіт Батлер (автор книг “Ґендерна тривога: Фемінізм та підрив індивідуальності” (1990), “Тіла, які означають: Про дискурсивні межі поняття “стать” (1993), “Психічне життя влади: Теорії підкорення” (1997) та ін.). Цей “механізм бажання” Дж. Батлер називає бінаризмом “вихідної гетеросексуальності бажання”, який, на її думку, будується як стратегія виключення та ієрархії. Тобто в патріархальній культурі з даної конструкції виключають усіх “інших”, марґінальних стосовно визнаних культурою та владою як головні типи бажання – такі, як гомосексуальні (гей та лесбійські), перверсивні тощо. Натомість будь-яке можливе допущення плюральних та множинних конструкцій бажання неминуче проблематизує й деконструює традиційну конструкцію суб’єктивності[13].

У зв’язку із появою нових практик деконструкції ґендеру, переходом до постфемінізму та “розмиванням” меж традиційних ґендерних ідентичностей, що в першу чергу пов’язане з так званим феноменом неосексуальності (гомосексуальність, транссексуальність) у сучасній феміністській теорії виникають так звані концепції квір-ідентичності [13]. Термін квір-ідентичність (“дивна”, “екс-центрична”) першою використала американський феміністський теоретик Тереза де Лауретис “з метою артикуляції більш складного розуміння жіночої гомосексуальності в її перетині із соціальними та суб’єктивними формами фантазму, ідентифікації та бажання. Відтак цей термін почали використовувати для опису не тільки структур гомосексуальних (чоловічих та жіночих), але й інших типів сучасних ідентичностей, які не вкладаються в рамки традиційної ґендерної дихотомії” [13, 68].

Різні аспекти квір-ідентичності у сучасній постфеміністичній теорії розглядають також такі науковці як Ів Косовські Седжвік, Елізабет Гросс та ін. Зверненням до питань жіночої тілесності та квір-ідентичності позначений і український літературно-феміністичний дискурс 90-х років ХХ ст. Про це з певністю можна говорити на основі творчого доробку О.Забужко, проза якої є втіленням “суто жіночого психофізичного світосприйняття”[3, 5], внаслідок чого героїні її творів сповнені активної тілесності та сексуальності, тобто є цілісними “не розірваними” на духовне і тілесне особистостями для яких і одне і інше є однаково важливим, а тому й однаково виразно проявляється у площині життєвої парадигми, якою у маскулінному суспільстві не передбачається представлення жіночої тілесності у світлі позитивного сприйняття. Саме тому сексуально-тілесна активність жінки О.Забужко так часто наражається на не сприйняття, а в результаті, і відсутність взаємності.

“Провокаційним, – як його називає І.Жеребкіна, – і свідомо застосовуваним засобом, який має точну й дуже часто застосовувану у філософській традиції роль здійснити функцію методологічного сумніву не стільки для того, щоб дати якийсь позитивний результат філософування, скільки для того, щоб піддати теоретичному аналізові установки традиційної культури” [2, 114] у постфеміністичній методології є практики теоретизування пов’язані із лесбійським та іншими аспектами жіночої екзистенції. До даної категорії української феміністичної літератури можна з певністю віднести і повість О.Забужко “Дівчатка” опубліковану в 1999 році у “Кур’єрі Кривбасу”, в якій авторка торкнулась теми лесбіянства, яке є символічним у даному творі, оскільки воно не усвідомлене з боку героїнь. Ленця у повісті є уособленням плотської жіночності, яка прокинулась у Дарки, образ якої втілює маскулінно “правильну”, “цнотливу” жіночність, хоча і з явною присутністю сильного та вольового начала у “Дарки-особистості” (“Ленця не прийшла ззовні - вона розвинулась зсередини Дарки, як її власний орган. Як дочасно приспаний ґен спадкової хвороби” [4, 42]).