Сторінка
2

Розвиток поглядів на естетичну функцію мови

Розглядаючи поетичне слово як самоцінну реальність у її відношенні до буденної мови, варто звернутися до концепцій М.Хайдеґґера та Ґ.-Ґ.Ґадамера про онтологічну природу поетичного тексту. Так, М.Хайдеґґер констатує, що поезія – це “радше сон, ніж дійсність, радше гра словами, ніч велич дії. Вона є самою безневинністю і не тягне за собою жодних наслідків. Бо що ж може бути безпечнішим, ніж самі слова? Поезія… творить у царині мови, мова є її матеріалом” [16, с.347]. Тому слово є сущим, поезія – це буття, і перше загрожує другому, бо “вона (мова) є небезпекою з небезпек, бо власне вона й створює саму можливість небезпеки. Небезпека – це загроза для буття з боку сущого” [там само, с.348].

Розгортання цієї думки, на наш погляд, є продуктивним для розуміння основоположних засад філософії поетичної мови. М.Хайдеґґер конкретизує зміст цієї “загрози”, стверджуючи що: “Лише мова вибудовує простір, у якому під загрозою є все буття, простір, у якому можна заблукати; таким чином, вона створює можливість втрати буття, тобто власне небезпеку . Лише там, де є мова, є світ . І, у свою чергу, лише там, де є світ, є й історія . Завдяки мові людина має можливість бути історичною. Мова . є чимось, що окреслює найвищі можливості самої людської природи” [16, с.349-352]. У такий спосіб М.Хайдеґґер висловлює думку, що основою людського буття є мова, а “поезія як становлення буття є прамовою”, бо саме у поезії “людина зосереджується на самих основах власного існування” [там само, с.357].

Концепція поетичного слова як реальної сутності викладена Ґ.-Ґ.Ґадамером у статті “Про вклад поезії у пошук істини”: “ .усе проголошене… словом існує, причому настільки переконливо, що деколи й сам поет не здогадується, що саме він сказав його” [3, с.389]. У певних тезах своїх теоретичних міркувань Ґ.-Ґ.Ґадамер підходить упритул до концепції М.Хайдеґґера, по-своєму проектуючи її у світ поезії, оскільки “ .поетичне слово своєю наявністю засвідчує нам наше існування” [там само, с.391].

На початку ХХ ст. ряд лінгвістів (В.Виноградов, Б.Ларін, О.Пєшковський, Л.Щерба, Л.Якубінський та ін.) порушили питання словесного оточення як умову, що породжує нові відтінки значень слів – “комбінаторні прирощення” (Б.Ларін), про естетичне значення як “потенційну величину”, про семантичні обертони слів, що не мають своїх знаків у художньому мовленні, про естетичне значення граматичного звучання думки, про естетичну “навмисність”, про незамкненість художнього уявлення, про мовну символіку як стимул до нових багатооб’ємних асоціацій (В.Виноградов), про мовну тональність та багато інших словесно-художніх категорій. Власне, ці питання розвивалися у подальших дослідженнях з проблем естетики мови (пор. праці М.Бахтіна, О.Білецького, Л.Булаховського, Г.Винокура, В.Жирмунського, Ю.Тинянова та ін.).

Розвиток наукових поглядів на естетичну функцію художнього слова у ХХ ст. (пор. праці Бесєдіної-Невзорової, Л.Булаховського, В. Ващенка, В. Григорьєва, І. Грицютенка, С.Єрмоленко, М.Жовтобрюха, В. Карпової, І. Качуровського, А.Коваль, В. Кожинова, О.Кондрашової, Г.Левченка, В.Масальського, В. Неборака, В. Ніколаєва, Л. Новикова, С.Павличко, М. Павлишина, П. Плюща, Л. Скрипник, П.Савчака, С.Саржевського, Л.Ставицької, Р.Харчук, В.Чабаненка та ін.) пов’язаний насамперед з дефінуванням понять естетика мови, мовна естетика тощо.

Естетична функція мови та її зв’язок із мовною експресією виявляється найбільшою мірою в художній літературі, оскільки художня література – це мистецтво слова, це та галузь людської творчості, яка взагалі неможлива без естетично спрямованого й лінгвістично осмисленого слова, той різновид мовної дійсності, який розвивається на ґрунті використання всіх зображально-виражальних засобів мови з естетичною метою.

Так само як ми не можемо правильно проаналізувати у філософії поняття “об’єктивне” без його взаємозв’язку з поняттям “суб’єктивне”, так і в естетиці – прекрасне знаходиться у певному взаємозв’язку з потворним, а високе – з низьким, трагічне – з комічним [2, с.14]. Тому предмет естетики не можна обмежувати лише вивченням прекрасного чи величного.

Під мовною естетикою ми розуміємо закономірності реалізації загальномовних естетичних понять лаконічності, витонченості вислову, динамізму, змістовності тощо, специфіку вираження основних естетичних категорій – прекрасного і потворного, піднесеного й низького, драматизму, трагічного й комічного, героїчного тощо – мовними засобами.

Естетична функція мови багатогранна. Вона поширюється на всі сфери сприйняття суб’єктом навколишнього світу, оскільки це сприйняття, будучи інтелектуально-поняттєвим, виражається у слові, висловленні.

Розв’язання проблеми виразності мови багато в чому залежить від того, що розуміти під естетичним (гр. aisthetikos – почуття, сприймання). Так, В.фон Гумбольдт “заслугою” і “недоліком” мови вважав “не те, що здатна відобразити мова, а те, на що ця мова надихає і до чого спонукає завдяки власній внутрішній силі” [5, с.70]. За його концепцією, мова є активним посередником між світом і людиною, стає для народу органом мислення і сприймання, є народжувачем і вихователем усього високого і вишуканого, що притаманне людству. Однак ці особливості мови (високе і витончене) можна відчути лише у зв’язному мовленні як частині мови, бо “кожна мова є актом її реального породження” [там само, с.324] і засобом вираження думок і почуттів людини.

Отже, естетична суть мови зумовлена творчою діяльністю народу, сумою почуттів, які він вклав у неї, й полягає у здатності збуджувати естетичні смаки й оцінки.

Багатьох послідовників В.Гумбольдта привернуло увагу в цьому вченні те, що кожна мова має “внутрішню форму”, яка увібрала риси національного менталітету. Так, І.Огієнко довів, що у мові позначився дух її носія – народу, що кожна мова – це вираз національної психіки, національного “Я”, і на основі цих положень вивів поняття культурності української мови [7, с.22].

При дослідженні естетики мови важливим є питання: що слід відносити до естетики мови, а що – до естетики мовлення. Коли аналізується мова певного письменника, особливості його естетичного ставлення до мови, звичайно детермінуються його індивідуальною поетикою. Подібні особливості виступають як характерні риси мовлення певної особи й можуть бути далекими від естетичних ознак мови взагалі. У таких випадках говорять про естетику мовлення, а не про естетику мови. Саме таку естетику мови та естетику мовлення слід розрізняти. Перша належить до самих ресурсів та можливостей мови, а друга – до реалізації подібних ресурсів та можливостей у тому чи іншому тексті, в того чи іншого письменника.

Говорячи про естетичну специфіку мови, ми маємо на увазі два аспекти поняття “естетичне”. По-перше, естетичне часто розуміють як художнє, використовуючи ці слова як синоніми. По-друге, виходячи з первинного значення слова, під естетичним мають на увазі чуттєве, тобто здатність певним чином сприймати й бути сприйнятим почуттями. При виявленні естетичної специфіки поетичної мови ми маємо на увазі єдність цих двох аспектів: художнього й емоційного.