Сторінка
2

Внутрішня форма слова й імпліцитність

Безсумнівно, що й сам образ може містити несуттєві чи неадекватні ознаки, бо він, на відміну від сприйняття чи уявлення, є не тільки відображенням предмета, але й наслідком його осмислення, пов’язаного з почуттєвим реагуванням на реалію, творчою уявою суб’єкта пізнання. Проте внутрішня форма відрізняється від образу тим, що вона не відбиває сукупності, єдності багатьох різних ознак денотата, а одну з них. Ту, що інтегрує образ, репрезентує його у слові. Ось чому О.Потебня наголошував, що внутрішня форма слова – це все-таки образ образу, тобто не образ у всій його повноті й цілості. Недостатнє врахування цього моменту веде до такого розширеного трактування внутрішньої форми слова, яке охоплює вже гносеологічні феномени, що можуть супроводжувати й осмислення будь-яких слів, включаючи і непохідні. Ось як це виявляється у поглядах, яких дотримується Т.Кияк: “Наприклад, внутрішній формі слова книга відповідає образ, що містить необхідні, але різні риси книги: хтось уявить собі розгорнуту книгу, яку він у цей час читає; хтось уявить інкунабулу, побачену в музеї і т.д. Також по-різному може бути сприйнята внутрішня форма слів человек, дом, ваза, птица, дерево [Кияк, 1987 : 62]. Ми не заперечуємо можливості виникнення подібних образів, асоційованих зі словом, однак не схильні називати їх внутрішньою формою, бо це надто розмиває зміст цього поняття, яке й так по-різному інтерпретоване мовознавцями. Для нас подібні уявлення залишаються власне образами. Якщо повернутися до ілюстрацій, які ми наводили, то таким образом, який викликає слово дев’ятуха може бути якесь суб’єктивне уявлення про гречку як рослину, її насіння тощо, а внутрішньою формою виступає мотивувальна ознака стосунку до часового проміжку, протяжністю в дев’ять одиниць його виміру, реалізованого твірною основою дев’ят-.

Важливо ще раз привернути увагу до того, що, хоч і образ, і внутрішня форма не є тотожними, вони близькі між собою так, як можуть бути взаємовідповідними певна сукупність різних ознак і окрема ознака, взята з цієї сукупності. Крім того, обидва явища – це сфера, яку доцільно кваліфікувати як емпіричний макрокомпонент словесного значення[2], що як “узагальнений чуттєво-наочний образ предмета номінації, має свою структуру, тобто становить собою певний набір чуттєвих ознак”. Важливо привернути увагу до того, що “вивчення структури чуттєвого образу предмета не належить до компетенції мовознавства і лежить за межами дослідницьких можливостей лінгвіста, який може робити висновок про структуру образу лише опосередковано, за результатами актуалізації чуттєвого образу[3] в комунікативному акті” [Стернин : 74]. При спілкуванні він може не виявлятися, але часто саме його актуалізація стає важливою рисою комунікативних процесів. Останнє особливо характерне для художніх текстів, у яких зображально-естетична функція і чуттєвих гносеологічних образів, і внутрішньої форми похідного слова використовується повною мірою.

Дотримуючись думки, що актуалізований чуттєво-наочний образ являє собою емпіричний макрокомпонент у семантичній структурі лексем[4], ми також поділяємо твердження про те, що носії мови воліють не використовувати денотативний зміст слів при наявності в них цього макрокомпонента, який помітно зумовлює номінацію, бо “саме з нього черпаються ознаки внутрішньої форми слова” [там само : 74].

Отже, образ можна кваліфікувати як вияв імпліцитності. Інакше кажучи, як своєрідний емпіричний макрокомпонент словесних значень, що є прихованим. Причому про цю прихованість доводиться говорити лише тоді, коли образ як суто психічний феномен, структуру якого важко з’ясувати за допомогою власне лінгвістичного аналізу, реалізується у певних лінгвальних фактах, зокрема, при образному вживанні слів. Це вживання стосується фактів такого зрушення в лексичній семантиці, при якому виразно простежується її двоплановість – одночасне співіснування прямого значення й нових семантичних елементів, що не набули ще статусу окремого переносного значення. Подібна двоплановість, яка характерна для художнього мовлення, підтримується контекстом: Як у Марії в голові спомини з жалем, з розпукою ткали плахту, коби закрити перед її очима ту прірву в житті, то у ворота на подвір’я заїхали козаки [В.Стефаник]. Тут при використанні слова плахта зі значенням “вовняна тканина” у складі метафори спомини з жалем, з розпукою ткали плахту актуалізується відповідний прихований образ, який чуттєво відтворює внутрішній стан персонажа. Зауважимо, що образне вживання – це етап у розвитку семантичної структури лексичної одиниці від прямого значення до можливого нового переносного значення[5] за умови, коли подібні семантичні зміщення, що здійснюються в індивідуальному мовленні, стають узуальними і засвоюються лексичною системою.

Якщо імпліцитність образів, що творять емпіричний макрокомпонент словесної семантики, не викликає жодних застережень, то стосовно прихованості внутрішньої форми, або внутрішньоформної мотивувальної ознаки, властивої похідним лексемам, погляди дослідників не завжди і не в усьому збігаються. Одні з них, не вдаючись до детального обґрунтування, вважають її імпліцитною, інші, навпаки, експліцитною. За Т.Кияком, внутрішня форма і афіксальних утворень, і тих, що виникли шляхом лексико-семантичної деривації, є експліцитною, а про імпліцитність дослідник говорить лише тоді, коли має на увазі внутрішню форму непохідних слів [Кияк, 1987 : 64-65], тобто, коли йдеться про те, що ми розглядаємо як власне образ. Натомість О.Снітко розмежування експліцитності й імпліцитності внутрішніх форм здійснює за іншим параметром – враховується структура та характер осмислення інформантами семантики номінативних одиниць. Спираючись на вказані показники, мовознавець робить висновок, що складеним найменуванням, які не співвідносяться з широким колом прямих значень, тобто “як знакова форма виникають одночасно для вираження певного змісту, виявляючи тенденцію до моносемічності”, притаманна експліцитна внутрішня форма [Снітко : 10]. У випадках, коли афіксальні утворення чи складні слова сприймаються як знакові форми, що потенційно можуть “використовуватися (виникати) для вираження різного змісту[6], констатуються імпліцитні внутрішні форми [там само : 9-10]. На нашу думку, результати експерименту, здійсненого О.Снітко, виявляють не імпліцитність внутрішньої форми, якщо її розуміти як мотивувальну ознаку, а рису, властиву певним типам словотвірних значень похідних іменників на зразок: “предмет, що стосується іншого предмета, позначуваного мотивувальним субстантивом”. Така дериваційна семантика є узагальненою. Реалізація семантичної моделі, за якою А називається за стосунком до В, передбачає її конкретизацію. Насамперед можливе різноманітне лексичне наповнення ономасіологічної бази, яку репрезентують у суфіксальних утвореннях відповідні форманти з їх категорійною предметною семантикою. Якщо звернутися до аналогічних українських дериватів, то їх семантична структура може демонструвати наслідки лексичного наповнення у вигляді кількох ЛСВ, наприклад: молочник – 1. “Посудина, у якій подають до столу молоко або вершки” і 2. “Той, хто торгує молоком і молочними продуктами” [СУМ, ІХ : 792-793]. Конкретизація категорійного значення предметності (“посудина” і “той, хто”) зумовила дві ЛСВ. У випадку експериментального осмислення словотвірної семантики згаданої російської лексеми тундровик О.Снітко наводить ширше коло лексичних наповнювачів (“людина”, “рослина”, “вітер”, “комаха”). Крім того, лексичні значення подібних іменників містять імпліцитні семи предикативного характеру, як-от: “подають”, “торгує” у наведених тлумаченнях слова молочник.