Сторінка
7

Матеріально-енергетичні баланси промислового виробництва і шляхи вирішення еколого-виробничих проблем

Теплогенеруючі елементи АЕС (твели) з дорогим ядерним паливом теоретично можуть безперервно працювати протягом багатьох місяців, але якщо їх вимикати-вмикати хоч би тільки один-два рази на день (у пікові години), то їхній енергоресурс вичерпається за один-два місяці: твели, які Україна закуповує в Росії, розраховано лише на 80 пар увімкнень-вимкнень (твели французького виробництва витримують у кілька разів більше).

Крім цього, специфічна проблема АЕС — відпрацьоване ядерне паливо. За кожний його кілограм, вивезений до сховищ у Красноярську, Україна сьогодні сплачує Росії суму, еквівалентну сотням доларів США. Можливість продовження цих угод з Росією також є проблематичною, оскільки Росія і сама задихається від ядерних відходів: наприклад, більше ніж 100 підводних човнів з відпрацьованими ядерними реакторами перебувають на відстою в російських портах уже понад 20 років.

У будь-якому разі дальша ціна збереження ядерних відходів за найоптимістичнішими прогнозами зростатиме до 1 тис. доларів США за 1 кг. За такої ціни стає доцільною реалізація в Україні програми повного циклу ядерної енергетики. Але грошей нема ні на оплату чужих складів, ні на будівництво власних. Коло замикається.

Нині вже ніхто не заперечуватиме, що поборники гіперболізованої ядерної енергетики в другій половині ХХ ст. сприяли занепаду вугледобувної галузі в Україні і фактично загальмували процес удосконалення теплових електростанцій (ТЕС). Чимало апологетів атом­ної енергетики знайдеться в Україні і зараз. Спростовуючи їхні аргументи, треба виходити з таких засадних принципів.

По-перше. Україна має єдиний енергоносій, зате в необмеженій кількості, — вугілля: якщо добувати його до 150 млн t щороку, лише розвіданих запасів вистачить до ХХІV ст.

По-друге. Порядок підрахунку повної собівартості електроенергії на сучасних АЕС (з урахуванням усіх матеріальних і соціальних збитків) в Україні ще не визначено, в усякому разі настільки, щоб коректно порівнювати її з ТЕС. Ну, а щодо негативного впливу цілковитої залежності АЕС від Росії на економічне й політичне життя країни, то відповідь є цілком однозначною.

По-третє. В екологічному плані сучасні технології спалювання вугілля забезпечують достатню екологічну безпеку: у США і Німеччині понад 60% усієї електроенергії виробляють саме на вугільних електростанціях.

Слід підкреслити, що сьогодні в країнах світу, що мають поклади вугілля (США, Німеччина, Польща, ПАР), споживання вугілля на душу населення у 2 — 4 рази більше, ніж в Україні. Навіть в Росії, за наявності великих природних запасів нафти й газу, цей показник у півтора раза вищий, ніж в Україні.

З екологічного боку широкомасштабна розбудова гірничорудного комплексу уранових і цирконійових руд в Україні загрожує радіаційним забрудненням її території: на 1 t добутого урану припадає до 100 000 t відходів, так званих хвостів, які потребують спеціального захоронення. За видобутку вугілля пуста порода на 1 t становить близько 3 t, а шлак від спалювання вугілля використовують у різних галузях промисловості (будівництво, виробництво цементу та ін.).

У найближчій перспективі енергетика України має розвиватись за різновекторною схемою: збереження й реконструкція теплових електростанцій та оптимізація потужностей АЕС, розвиток альтернативних локальних екологічно чистих енергоджерел (вітер і сонце) передовсім у сільському господарстві й побуті. Обнадійлива перспектива в забезпеченні України моторним пальним намічається у зв’язку з розбудовою нафтомагістралей Баку — Супса—Чорне море — нафтотермінал Південний (поблизу Одеси) — Броди — Плоцьк (Польща) — Західна Європа. З підключенням до старої нафтомагістралі «Дружба».

Реалізація такого проекту дасть змогу Україні звільнитись від монополії російської нафти і завантажити сировиною потужні нафтопереробні заводи України — Кременчуцький та найбільший у Європі Лисичанський (до 50 млн t нафти).

Економіка і екологія гідроелектростанцій (ГЕС)

Рушійною силою в гідроелектростанції є потік річкової води, який приводить у дію гідротурбіну, поєднану з електрогенератором. Як бачимо, у цій системі начебто немає проблем для зовнішнього середовища, а економічні характеристики ідеальні: енергетичне джерело безперервно відновлюється природою. Основні витрати за будівництва гідроелектростанцій припадають на спорудження греблі для забезпечення перепаду води. Що вищою є гребля, то більшою є потенціальна енергія води на «вході». Коефіцієнт корисної дії конверсії енергії потоку води в електричну незрівнянно вищий, ніж у системах конверсії теплових і атомних електростанцій, і становить понад 90%. Ці незаперечні переваги стимулювали будівництво гідроелектростанцій у всьому світі.

Кожного року на планеті з’являються кількасот нових штучних водоймищ — водосховищ. Загальна площа водосховищ, які експлуатуються в різних державах світу, становить понад 400 тис. km2, а об’єм 6 тис. km3. Щоб уявити собі всю грандіозність цього явища сучасної цивілізації, зробимо деякі порівняння. Наприкінці ХІХ ст. загальний об’єм водосховищ в усьому світі становив 15 km3, тоді як об’єм зовсім не найбільшого у світі Братського водосховища на р. Ангарі — 170 km3. Масове будівництво водосховищ почалось після другої світової війни і триває швидкими темпами. З 1960 по 1990 рр. об’єм водосховищ у Латинській Америці збільшився в 35 разів, а в Азії — в 90 разів. Відомий учений, д-р геогр. наук А. Б. Авакян (дані якого тут використано) доречно зазначає, що на тлі величезних техніко-економічних досягнень людства ХХ ст. це явище залишається малопомітним. Справді, усі культурні люди знають про існування, скажімо, великого Женевського озера. А чи багато хто знає, що найбільше у світі штучне водосховище — водосховище Вольта, яке за площею у 15 разів перевищує Женевське озеро, знаходиться в Африці, де ще 30 років тому їх майже не було.