Сторінка
1

Бунт Родiона Раскольникова за романом Федора Достоєвського "Злочин i кара"

Вперше роман "Злочин i кара" побачив свiт 1886 року. Це роман про сучасну Росiю, яка пережила епоху найглибших соцiальних зрушень та моральних струсiв, епоху "розладу", роман про сучасного героя, який ввiбрав у себе усi страждання, болi та рани часу. "Ввечерi жаркого липневого дня, незадовго до заходу сонця, виходить колишнiй студент Родiон Раскольников". Так починався роман Достоєвського. Iз цього моменту без вiдпочинку, у палкiй ненавистi, мареннi - метушиться вулицями Петербурга, зупиняється на мостах, над темними холодними водами каналу, заходить у бруднi шинки герой Достоєвського. З перших сторiнок роману ми дiзнаємося про те, що Раскольников спокусився на якесь дiло, яке є новим кроком, новим власним словом, мiсяць тому в нього народилася мрiя, до здiйснення якої вiн близький зараз. А мiсяць тому, майже вмираючи вiд голоду, вiн змушений був закласти у старої лихварки перстень - подарунок сестри. Велику ненависть та вiдразу вiдчуває вiн до вередливої та нiкчемної старої, яка висмоктує кров з бiдних, отримує багатство за рахунок чужого горя, злиднiв та пороку. "Дивна думка прокидалася у його головi, як з яйця курча". Раптом почута в трактирi розмова студента з офiцером про неї ж, "глупої, беззмiстовної, нiкчемної, злої, хворої старої, нiкому не потрiбної i, напроти, усiм шкiдливої". Вона живе "сама не знаючи для чого", а молодi свiжi сили зникають "без усякої пiдтримки", "i це тисячами, i це усюди". Пiвроку тому Раскольников написав статтю "Про злочин", де виклав свою теорiю психологiчного стану злочинцiв упродовж усього злочину. Вiн доводив, що цей стан бiльш схожий на хворобу - потьмарення розуму, розлад волi, випадковiсть та нелогiчнiсть вчинкiв. Ми майже нiчого не знаємо про той довготривалий процес, про ту велику працю думки, в результатi якої розвинулася у свiдомостi Раскольникова його iдея, лише пiсля вбивства розкривається iдея Раскольникова - у всiй величi й у всiй жахливостi. У жахливому брудному трактирi, де п'яний шум, крик та регiт заповнюють повiтря, слухає Раскольников жартiвливу та трагiчну розповiдь Мармеладова про сiмнадцятилiтню дочку Соню, її подвиг, її жертву, про врятування нею родини. Але людина до всього звикає. Так i Мармеладов. Негiдна та людина, яка до всього звикає, все сприймає, всьому кориться. Нi, не негiдник лише той, хто бунтує, руйнує, переступає. Нiяких перепон немає для незвичайної, "неслухняної" людини. "Ще один удар, ступiнь до бунту - лист матерi про Дунечку, сестру, яка "виходить на Голгофу", Дунечку, яка моральну свободу не вiддасть за комфорт, заради власної вигоди. Де ж вихiд? Хiба можливо обiйтися без жертв, чи потрiбнi вони? Лист матерi. Тепер одними роздумами не допоможеш, треба щось зробити зараз i швидко. Треба на щось рiшитися, хоч на що-небудь… "Або вiдмовитися вiд життя зовсiм! - крикнув вiн раптом у запалi, - слухняно прийняти долю такою, якою вона є, раз i назавжди, i задушити у собi все, вiдмовившись вiд усiлякого права дiяти, жити i любити!" Але Раскольников хоче "дiяти, жити i любити". Зустрiч Раскольникова з п'яною збезчещеною дiвчинкою на Кiнногвардейському бульварi теж виявилася доленосною. Вона теж жертва стихiйних законiв, жорстокої та непереборної необхiдностi, заспокiй ливо виправданої тими, хто змирився: "Кажуть, що так i потрiбно. Такий вiдсоток, кажуть, повинен помирати кожного року… кудись… до чорта, так повинно бути, щоб iнших освiжати i їм не заважати". I Сонечка, i Дунечка вже попали у цей "вiдсоток". Вбивство старої потрiбно Раскольникову для перевiрки своєї здатностi на злочин, а не для перевiрки iдеї, яка як вiн мiркував, незаперечна. Вирiшивши вже видати себе, вiн каже сестрi: "Нiколи, нiколи я не був сильнiше впевнений, нiж тепер!" I нарештi на каторзi, на свободi, пiддає свою "iдею" нещадному моральному аналiзу, вiн не в силi вiд неї вiдмовитися: iдея незаперечна, совiсть його спокiйна. Свiдомих, логiчних заперечень своєї iдеї Раскольников не побачив до кiнця. Вiн єднає об'єктивнi особливостi сучасного свiту, впевнений у неможли востi щось змiнити: "Нескiнченнiсть людського страждання та роздiленiсть свiту на пригнiчених та на тих, хто пригнiчує, володарiв та пiдлеглих, або, по Раскольникову на "пророкiв" та "тварей тремтячих". Визнання своєї провини - це для Раскольникова визнання власної неспроможностi та мiзерностi. Але iдея непорушна. Проте Достоєвський вважає, що перемагає людяний Раскольников, а iдея жорстокостi терпить поразку. Не зважаючи на тяжку темряву, зображену Достоєвським у романi "Злочин та кара" картину людського буття, ми бачимо просвiт у темрявi, ми вiримо у моральну силу, мужнiсть i рiшучiсть героя Достоєвського знайти шлях та засоби iстинного служiння людям - адже вiн залишився людиною i громадянином.