Сторінка
3

Макс Вебер – видатний соціолог

Між іншим, психологічне обгрунтування гуманітарних наук з самого початку мало в собі вразливий пункт: знання, отримане безпосередньо, за допомогою інтуїції, шляхом вживання, проникнення в світ чужої душі, не має тієї загальнозначимості, яка є необхідною гарантією достовірності знання. Для Кроче, який з самого початку стверджував, що знання про індивідуальне належить до сфери естетики, відсутність загальнозначимості не вважалась недоліком, але для Дільтея, який прагнув побудувати на новому фундаменті саме гуманітарну науку, це було великою проблемою. Як забезпечити наукам про культуру таку ж суворість та загальнозначимість, якою володіють природничі науки,- це питання хвилювало Дільтея протягом всього життя.

Саме проблема загальнозначимості наук про культуру стала центральною темою досліджень М.Вебера. В одному питанні Вебер був згодний з Дільтеєм, Мюнстербергом та їх однодумцями – він поділяв їх антинатуралізм, будучи впевненим, що, аналізуючи людську діяльність, не можна виходити з тих же методологічних принципів, яких притримується астроном, що вивчає небесні тіла. Як і Дільтей, Вебер вважав, що абстрагуватись від того, що людина є істота свідома, не може ні історик, ні соціолог, ні економіст. Але керуватись при вивченні соціального життя методом безпосереднього проникнення, інтуїції він рішуче відмовлявся, оскільки результат подібного способу вивчення не має загальнозначимості. Наука про культуру, якою її хоче створити Дільтей, виявляється теж мистецтвом, бо для того, щоб стати наукою, вона повинна мати такі методологічні принципи, які можна передати всім. На думку Вебера, основна помилка Дільтея і близьких до нього мислителів – це психологізм. Сутність же психологізму, як його в свій час визначав Кант, а за ним і неокантіанці та Е.Гуссерль, полягає в тому, що згідно з психологізмом, психічні акти і процеси, у вигляді яких протікає вся діяльність свідомості, в тому числі і діяльність пізнавальна, визначають собою зміст пізнання, подібно до того, як форма букв, з яких складається слово, визначає зміст самого слова.

“Основна помилка всіх теорій, які розглядають специфічно “художній” та “інтуїтивний” моменти історичного пізнання, наприклад, “трактування особистостей” як привілей історії, полягає в тому, що питання про психологічний процес виникнення певного пізнання змішується з зовсім іншим питанням – з питанням про логічний “смисл” цього пізнання про його емпіричну “значимість””[12;111].

Замість того, щоб досліджувати психологічний процес виникнення у історика певних уявлень з точки зору того, яким чином в його душі ці уявлення з’явились і як він суб’єктивно прийшов до розуміння зв’язку між ними,- іншими словами, замість того, щоб досліджувати світ переживань історика, Вебер пропонує вивчати логіку утворення тих понять, якими при цьому оперує історик, бо тільки вираження в формі загальнозначимих понять того, що “досягнуто інтуїтивно”, перетворює суб’єктивний світ уявлень історика в об’єктивний світ історичної науки.

“Таким чином, навіть представники історичної школи весь час повертаються до того, що ідеалом всякого, в тому числі і історичного пізнання (нехай навіть цей ідеал переміщений в далеке майбутнє) являється система наукових положень, з якої може бути дедукована дійсність”[2;370].

У своїх методологічних дослідженнях Вебер приєднується до неокантіанського варіанту обгрунтування історичної науки. Баденська школа неокантіанства виходить з того, що відмінність між науками про культуру і науками про природу полягає в розрізненні не самих предметів, а логічних методів цих видів наук. Найбільш грунтовно ця позиція у всіх деталях була продумана Ріккертом, роботи якого Вебер високо цінував.

Неокантіантські витоки концепції ідеальних типів М.Вебера

На відміну від Дільтея, Ріккерт виходить з того, що науки про культуру відрізняються від природничих не за предметом, а за методом. Предметом тих і інших є безкінечна багатоманітність емпіричного світу, причому безкінечна і в “ширину” і в “глибину”, тобто і екстенсивно і інтенсивно. Пізнання означає подолання цієї безконечності за допомогою понять, як синтез багатоманітності відчуттів в єдність за допомогою категорій розсудку. Відповідно, принцип об’єднання неможливо знайти в об’єкті: цей принцип вноситься самим пізнаючим суб’єктом, і саме ця обставина гарантує всезагальність і необхідність наукового пізнання. Завдання природничих наук і наук про культуру, згідно з Ріккертом, тотожні в тому, що упорядковують інтенсивну та екстенсивну багатоманітність явищ емпіричного світу за допомогою логічних засобів – понять, а поняття базуються на судженнях, продуктах розумової, розумної діяльності. Різниця в науках полягає в принципі утворення понять, тобто в різних способах формулювання судження. В природознавстві подолання безкінечності матеріалу досягається за допомогою узагальнення. Встановлення закону, до якого прагнуть природничі науки, є максимальним спрощенням багатоманіття за посередництвом узагальнення. Чим загальніший закон, тим ближче природодослідник до досягнення своєї цілі.

Ріккерт налаштований на більш радикальне розмежування історії та природознавства логічним шляхом. Для нього важливо при цьому зберегти за науками про культуру їх наукове значення, в той час як Дільтей психологізацією методів історичного пізнання поставив під удар загальнозначимість історичних наук, їх науковість. Оскільки основу науки складають поняття, за допомогою яких спрощується багатоманітність емпіричного світу, то своє завдання Ріккерт бачить у тому, щоб показати, який принцип утворення культурно-історичних понять. Якщо природничі науки мають за мету встановлення загального закону, то історичні науки – пізнання індивідуального. Але, на відміну від природознавства, для якого встановлення загального є метою, для наук про культуру загальне служить лише засобом. Це той шлях, йдучи яким, історія прагне повернутись до індивідуального як до свого істинного предмета. Метою історика не є відображення та узагальнення емпіричного матеріалу. Завдання його, на думку Ріккерта, полягає в тому, щоб з неосяжного багатоманіття виділити ті моменти, ті сторони, явища, які в цілому складають характеристику індивіда. Для цього не важливо фіксувати все, достатньо фіксувати головне. А критерієм виявлення головного, за Ріккертом, виступає “співвіднесення з цінністю”. Завдяки “співвіднесенню з цінністю”, утримуються саме ті моменти з необмеженого багатоманіття емпіричних даних, які мають значення з точки зору певної цінності. Точка зору, визначена метою індивіда, дозволяє визначити в багатоманітній дійсності те, що суттєве для нього, з того, що таким не є насправді. Ріккерт розрізняє суб’єктивно-практичну оцінку (Werten) та теоретичне “віднесення до цінності”(Wertbeziehung). Якщо оцінка є практичною установкою, що залежить від індивідуальної позиції та інтересу людини, то “співвіднесення з цінністю” повинно керуватись чимось об’єктивним і всезагальним, незалежним від індивідуальних установок дослідника.” .Віднесення деякого індивіда до деякої цінності повинно бути ретельно відрізнене від прямої його оцінки”[8;212].