Сторінка
3

Доказ у публічному виступі

5. Підміна доказу апелюванням до почуттів аудиторії (доказ «до публіки»). Як відомо, ораторське мисте­цтво — це вміння викликати певні почуття, емоції у слухачів. Однак чуттєве і раціональне в ораторській промові має перебувати в єдності, а не підміняти одне одним. Якщо оратор апелює лише до почуттів слуха­чів, цим він порушує один з основних принципів промови — її науковість.

6. Оратор не доводить те чи інше положення, а приховує свої твердження словами: «загальновідомо», «усі знають», «ви, звичайно, знаєте». Цей прийом нази­вають «підмащуванням аргументів». У такому разі більшість слухачів не наважується заперечувати, щоб не виявити своєї необізнаності з питання, що обговорю­ється.

Враховуючи можливі логічні помилки у промові, вплив їх на слухачів, оратор повинен пам'ятати, що успіх промови досягається не кількістю аргументів, а якістю їх. «Аргумен­ти не рахують, а зважують» — говорить давній вислів.

Аргументації, докази можуть бути двох типів. Перший тип ґрунтується недійсних обставинах справи. Факти, які використовує в такому випадку оратор, істинні, логіка без­доганна, висновки правильні. Даний тип доказів називають логічним. Інший — ґрунтується на думках, почуттях тих, кого переконують, випливає з їх зацікавлення. Оратор на­магається довести, що те, про що він говорить, відбиває інтереси слухачів, і тому це правильно. Такий вид доказів називають психологічним.

До речі, слід мати на увазі деякі переваги психологічних аргументів над логічними. На це вказував ще французький філософ Жан Робіне (1735-1820). Він писав: «Дух судить завжди лише на підставі ідей, які йому повідомляють, а при­страсть — спритний софіст, який приховує від неї (пристрас­ті. — Примавт.) все те, що говорить проти неї, і надає йому в спокусливому вигляді все те, в чому вона хоче його пере­конати .» І далі: « .Хай неправда викрита, — у пристрасті тисячі доказів, щоб пустити цю неправду знову в хід».

Про деякі переваги психологічних доказів над логічни­ми свідчать і експериментальні дані. Дослідженнями вста­новлено, що переконливість доказів визначається не стіль­ки істинністю їх і логічною правильністю, скільки вико­ристанням шляхів, до яких звичайно вдається людина, коли робить умовивід і приводить нові положення відпо­відно до її минулого досвіду, поглядів, світогляду.

На дієвість аргументів під час переконування впливають такі чинники:

1) характер джерела інформації, тобто того, хто пере­конує;

2) характер самої справи, тобто переконливість того, про що говориться;

3) характер аудиторії (тобто її соціальний склад і погляди), яку переконують;

4) характер і важливість погляду, який має бути змінений;

5)характер слухачів.

Оратор, який складає свою промову на дійсних обстави­нах справи (особливо це стосується судового оратора), по­винен навчитися досконало володіти логічним типом до­ведення.

Мистецтво переконання передбачає знання і вміле за­стосування демонстрації, способів поєднання тези й аргу­ментів, тобто логічних методів мислення, до яких належать аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія.

Аналіз — це розчленування, розкладання подумки або реально цілого па частини, елементи, компоненти, власти­вості. Синтез — поєднання подумки або реально окремих частин, елементів в єдине ціле.

Ораторові необхідно логічно розчленувати об'єкт, про який ідеться, на складові частини, проаналізувати його. На цій стадії пізнання свідомо порушується цілісність пред­мета, об'єкта. Тому конче потрібно удаватися до теоретич­ного синтезу результатів аналізу, щоб систематизувати знання про об'єкт. За допомогою аналізу і синтезу досяга­ється більша повнота опису, виявляються зв'язки, встанов­люються структура явища, його сутність і закономірності, створюється певна теорія.

Індуктивний метод мислення передбачає перехід від часткового до загального. Спочатку оратор викладає окре­мі факти, часткові спостереження і випадки. Відтак після аналізу оцінка їх переходить до загальних висновків, реко­мендацій, порад.

Дедуктивний метод передбачає інший шлях мислення: перехід від сформульованого загального положення до окремих висновків, часткових прикладів і випадків.

Кожен з цих методів має свої переваги і хиби.

Індуктивний метод мислення дає змогу виходити з окре­мих життєвих фактів і тим самим робить промову чіткою, переконливою. В процесі застосування індуктивного мето­ду мислення розвивається здатність узагальнювати факти, вміння висувати й обґрунтовувати гіпотези. Однак індук­тивний метод висвітлення матеріалу має і свої вади. Він не оформлює знання в логічно струнку систему і не забезпечує завершеного логічного обґрунтування висновків.

Дедуктивний метод мислення надає теоретичному мате­ріалу логічної зв'язаності, обґрунтованості, послідовності і систематичності. Даний метод розвиває хист до логічно правильного мислення як мислення послідовного, несуперечливого, обґрунтованого. Однак можливості дедукції обмежені сукупністю найзагальніших положень, які покла­дені в основу дедуктивної системи.

Зважаючи на це, необхідно щоразу визначати, який з цих двох методів висвітлення доцільно застосовувати в кожному конкретному випадку. Якщо матеріал важкий для засвоєн­ня або аудиторія підготовлена слабо, потрібно не стільки обґрунтувати тему, скільки її роз'яснити. В усіх цих випад­ках оратор вдається до індукції. За індуктивним методом складені, як правило, промови на мітингах, під час де­монстрацій. Там, де положення, про які йдеться, істотно відрізняються від буденних уявлень слухачів, де вимагається суворий доказ цих положень, де роз'яснення змісту цих по­ложень недостатнє, оратор використовує дедуктивний метод викладу матеріалу. Наприклад, висвітлюючи філософські положення Гегеля, варто вдаватися до методу дедукції.