Сторінка
1

Стиль мови

Наука про стилі ораторського мистецтва виникла у Дав­ній Греції. Горгія, який першим почав прикрашати свої промови, вважають творцем стилістичних прикрас прози. Подальший розвиток науки про стиль ораторської мови належить Тразімаху, Аристотелеві і його учневі Теофрасту. У третій книзі «Риторики» Аристотель розглядає проблеми ораторського стилю, зокрема питання про його значення. Він вчив: «Не повинно вислизати від нашої уваги, що для кожного роду мови придатний особливий стиль, не один і той же стиль у мові письмовій і промові під час дискусій, у промові політичній і у промові судовій».

Античні теоретики розуміли ораторський стиль як су­купність засобів і прийомів, що їх використовує оратор під час складання і виголошення промови. Сюди відносили добір слів, їх розміщення і зв'язок, з'єднування виразів, період, ритм, словесні фігури, фігури думки.

Як визначають стиль наші сучасники? Під стилем (від лат. «stylus» — стрижень для письма) розуміють спосіб використання мови, заснований на виборі з різноманітних мовленнєвих запасів тих засобів, які найкращим чином забезпечують спілкування між людьми її даних умовах.

З цієї характеристики стилю випливає висновок: існують об'єктивна (яка залежить відстану мови) і суб'єктивна (яка залежить від того, хто говорить) сторони стилю. Тому пра­вомірно говорити про мовленнєві стилі (об'єктивна сторона) і стиль індивідуальної промови (суб'єктивна сторона).

Розпізнають такі стилі: розмовно-побутовий (розмов­ний); офіційно-діловий; науковий; ораторсько-публіцистичний; літературно-художній. Кожний з них характеризується «набором» певних мовленнєвих засобів, які і складаютьйого особливості.

Розмовно-побутовий стиль «обслуговує» сферу повсякденних неофіційних стосунків людей. Йому притаманні діалогічність, невимушеність і емоційність спілкування, стихійність, знижуваність мовленнєвих засобів.

Офіційно-діловий стиль пронизаний ідеєю «зобов'язаності». Висловлювання точні, однозначні, вираження ін­дивідуальних особливостей мовця максимально приглуше­не. Цей стиль притаманний текстам різних державних актів, законів, документів. Лексика таких текстів пере­важно емоційно нейтральна, як би стандартна, нерідко спеціальна, термінологічна (позивач, відповідач, покаран­ня, за рахунок засобів фонду соціального забезпечення і т.п.). В лекції можуть зустрічатися слова і звороти офіцій­но-ділового стилю, але виступ у цілому не може будуватися на використанніподібних мовленнєвих засобів. Зловжи­вання ними породжує «канцелярист».

Сферу дослідницької діяльності «обслуговує» науковий стиль. Він відображає характер наукового мислення: логіч­ність, абстрагованість, узагальненість, точність, пошук міфічно-наслідкових зв'язків. Наукові тексти багаті на терміни.

Ораторсько-публіцистичний стиль вельми неоднорід­ний, бо різні цілі спілкування оратора зі слухачами. Голов­ні його риси: інформаційність, агітаційно-пропагандистська спрямованість, виразність у сполученні з «публіцис­тичним стандартом» (внести гідний вклад, стати на трудо­ву вахту тощо).

Літературно-художній стиль найбільш багатий мовлен­нєвими ресурсами, багатоплановий і різноманітний.

Що ж характерно для ораторської промови у стилістич­ному плані? Насамперед, ораторська промова — промова усна. Вся її побудова, усі мовленнєві засоби, всі виразні можливості мови повинні бути підпорядковані цілям без­посереднього спілкування зі слухачами. Публічному ви­ступу повинні бути притаманні всі кращі якості усної про­мови: інтонаційна виразність, гнучкий синтаксис, безпо­середність переживання думки, єдність слова і жесту, живе відчуття співрозмовника і контакт з ним.

Стилістична своєрідність ораторської промови визна­чається вдалим сполученням різних мовленнєвих засобів.

Основна ідея, яку треба засвоїти, — стильові принципи та системи не є чимось мертвим і застиглим. Вони функці­ональні: залежно від свого завдання оратор може викорис­тати принципи одного чи іншого стилю, або й скомбінувати їх у своєму тексті. Так само він може уникати певної сти­лістики, якщо інша небажана.

Стиль лекцій, публічного виступу — це завжди пошук, проба, творчість. Недарма кажуть: стиль — це людина.

Отже, проблеми мови і стилю публічної промови достат­ньо складні й багатогранні, а мовленнєві навички й уміння складають важливу частину ораторської майстерності.

Гарний оратор завжди прагне до установлення не тільки інтелектуальних, моральних, ідейних контактів з аудито­рією, але й контактів словесних.

Література

1. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1998.

2. Дейл Карнегі. Учись виступати публічно і впливати на широке коло людей. – К., 2000.

3. Культура ведення дебатів. – Харків, 1988.

4. “Історія світової культури” Л.Т.Левчук. – Київ: “Либідь”, 1994 р. – ст. 168-192, всього 310 ст.

5. С.І. Радциг «Історія Давньогрецької літератури», Москва, у «Вища школа», 1999 р.;

6. М. Гаспарова, В. Борухович «Ораторське мистецтво древньої Греції», Москва, «Художня література», 1985 р.;

7. «Антична література», м. Москва, у «Освіту», 1986 р.

8. Історія красномовства. – к., 2000.

9. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – к., 1999.