Сторінка
1

Риторика 19 - 20 століть

ПЛАН

1. Західноєвропейська риторика на поч.ХХ ст.

2. Українське ораторство ХІХ-ХХ ст.

Використана література.

Західноєвропейська риторика на поч.ХХ ст.

До початку XIX ст. історики науки фіксують занепад риторики, який розтягнувся майже на сторіччя. Проте з середини XX ст. спостерігається неочікуваний спалах інтересу до риторики у західному світі. Розвиток індивідуалізму, змагання особистостей, політичних структур, релігійних груп тощо вимагали відповідного риторичного втілення та оздоблення програм, пози­цій, думок. Характерно, що в книзі американця П. Л. Сопера "Основи мистецтва мовлення" на першому місці подано формулу: "Мовлення — це людина в цілому". З розвитком масових комунікацій змінюється техніка мовлення, з'являються нові технологічні матеріали й можливості. У масовій інформації поруч з написаним викорис­товують живе слово. Водночас ускладнюється саме понят­тя авторства: численні етапи редагування часом позбавля­ють текст автора багатьох особливостей індивідуального стилю. Масова інформація обмежує можливості діалогу зі слухачем — саме оратор, диктор, пропагандист монологічновпливають на аудиторію, що порушує рівновагу, необ­хідну в діалозі. Слухач або читач може хіба що писати листи на радіо, телебачення чи до газети або телефонува­ти до них. Це висуває потребу вивчення "образу ритора":

"Тексти масової інформації диференціюються за трьома основними видами: за сукупним образом ритора, за територіально-професійною ознакою та на основі видових і жанрових особливостей.

Сукупний образ ритори масової інформації — надзви­чайно важлива категорія. Це та частина стилю і змісту, яка об'єднує всі випуски одного органу інформації. Кожний орган інформації виробляє свій образ ритора".

Оратор, якщо він відверто й грубо "агітує", може хіба що зашкодити сприйняттю своїх ідей — сьогоднішнє сус­пільство все ж таки помітно відрізняється від аудиторії Попередніх десятиліть завдяки загальному і невпинному Зростанню культурно-освітнього рівня людства. Сучасна масова інформація здебільшого відкидає "пропаганду", тобто особисту оцінку промовцем речей, про які він гово­рить. Культивується орієнтація на аудиторію, доступність цінується більше, аніж самовираз оратора. Але, зрозуміло, що й "беземоційно" викладені факти дають можливість для маніпулювання суспільною думкою аж ніяк не меншу, ніж афектовані емоції. Загалом проблема вивчення спосо­бів маніпулювання людською волею є однією з найнапру­женіших проблем у теперішній соціальній психології (див., наприклад, працю Е. Бьорна "Ігри, в які грають люди. Люди, які грають в ігри" або Шострома Еверетта "Анті-Карнегі, або Людина-маніпулятор").

У нашому суспільстві цікавість до риторики прокида­ється знову, починаючи з 80-х років XX ст., коли політич­ний мітинг, парламентська дискусія, академічна або релі­гійна полеміка, захист людиною своїх прав у суді стали звичними. А роль засобів масової інформації, здатних зро­бити всі ці явища об'єктом суспільної уваги, значно підви­щили інтерес до проблем риторики. Наше суспільство по­ступово починає переймати західний досвід вивчення кла­сичної риторики, якій стали відводити місце в навчальних програмах, інтегруючи її можливості з іншими науковими дисциплінами (наприклад, з юриспруденцією).[1]

Сучасна риторика прагне не лише переконати (як вва­жалося з часів Арістотеля), як знайти максимально ефек­тивний алгоритм спілкування. Кібернетичний принцип зворотного зв'язку (гомеостазис), з точки зору якого будь-яка система, де панує лише монолог, а можливості діалогу пригнічені, приречена на загибель, посідає цен­тральне місце й у риториці. Водночас у сьогоднішньому світі діалог стає начебто основою культурного життя взагалі.

Характерний момент: вже на початку XX ст. (1912 р.) уславлений Д. Карнегі, який примусив сучасне суспільство замислитися над проблемою "співрозмовника", засновує школу, в якій спеціально навчали прийомам спілкування. Велику увагу цьому моменту приділяють педагоги.

Формується навіть "педагогічна лінгвістика", яка праг­не закласти у свідомість педагога основи наукових знань про мовну діяльність людини. І це можна віднести не лише до педагогічної сфери, а Й до всіх сфер людської комунікації.

Предметом неабиякої уваги є не тільки текст, а й ди­скурс (атмосфера спілкування, підтекст, що виникає під час виголошення тексту, очікування невимовленого). Кон­цепції дискурсивної риторики займають помітне місце у відповідних підручниках. На перший план у них виступає не аксіологія, а аргументація (як у X. Перельмана). Тобто йдеться не стільки про навчання прийомів впливу на ауди­торію, скільки про вміння використовувати ситуацію, щоб оволодіти увагою співрозмовника і досягти свого. Практичні життєві проблеми та пошук точного філологічного виразу їх виступають на перший план. Дослідженням цих проблем займається лінгвопрагматика.

Деякі автори говорять навіть про сучасну риторику як оновлену риторику — неориторику (Rethorica nova), найвизначнішими представниками якої є Р. Варт, X. Перельман, К. Варга. Інколи твердять про нову риторику як про філологічну риторику, яка "має мало спільного з класич­ною риторикою, грунтується на понятті тексту і пов'язана здебільшого з аналізом текстів" (як приклад подається ві­домий підручник Ж. Дюбуа та ін.).

По суті, риторика сьогодні стає відгалуженням семіо­тики (науки про різні системи знаків, що використовують для передачі інформації). Напрямами оновлення риторики є: вивчення засобів оптимальної побудови тексту; функціонування тексту в різноманітних сферах мовлення; стилістичні системи з риторичним текстом. Поряд із суто лінгвістичними проблемами велика увага приділяєть­ся практиці мовного спілкування (усного та писемного), редагування тексту тощо. Передусім неориторика прагне осягнути основи мовної діяльності людини, яку нерідко зумовлюють "професійні" обставини: людина реалізує себе як ритор лише в певних межах, окреслених сферою виступу (так, адвокат, який обороняє злочинця, намагається не лише передати людям свої переконання" (принцип Арістотеля), а використовує всі засоби, щоб оборонити клієнта, проте навіть його "щирість" не виходить за межі професійної ролі). Велике значення при цьому має емоційне забарвлення промови: "переконання здійснюється переважно не логічними засо­бами, а емоційно-психологічними, з урахуванням особли­востей спірозмовника та аудиторії; ставиться завдання не стільки сформувати знання, скільки сформувати пози­цію [в рос. оригіналі — "мнение"].