Сторінка
2

Недемократичні політичні режими: тоталітаризм і авторитаризм

Хоча ще в кінці 30-х pp. були зроблені спроби наукового усвідомлення тоталітаризму, найбільший вплив на суспільне уявлення про сутність цього явища здійснили знамениті романи-антиутопії Є.Замятіна, О.Хакслі, Дж.Оруелла. Роман Є.Замятіна "Ми" - це прогноз розвитку суспільства, побудованого на засадах колективізму, де раціонально обґрунтовані всі сторони життя, але де відсутній найважливіший елемент суспільства - особистість (замість неї - номер). О.Хакслі в романі "О дивний новий світ" показав повністю заорганізований світ, в якому потяг до досягнення досконалої ефективності не залишив місця для особистої свободи. В найбільш яскравій літературній формі технологія тоталітарної влади була розкрита в романі Дж.Оруелла "1984".

З початку 50-х pp. з'являються наукові роботи, присвячені політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів: дослідження Х.Арендт "Походження тоталітаризму", сумісна монографія К.Фрідріха і З.Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія". Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К.Фрідріхом і З.Бжезинським, найбільш популярна в політології.

Нижче наведені шість базових характеристик тоталітаризму, сформульованих К.Фрідріхом у роботі "Природа тоталітаризму" (1954):

· офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського існування і орієнтується на досягнення одвічних цілей, наприклад, на створення досконалого суспільства;

· масова партія, яка зливається з державною бюрократичною організацією;

· монополія партії над ефективними засобами комунікації;

· концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства;

· централізований контроль і керівництво економікою;

· система терористичної поліцейської влади.

Вищезгадана модель тоталітаризму вимагає додаткового пояснення. Встановлення диктатури однієї партії призводить до злиття партійних структур з державними і до формування своєрідного феномена "держава-партія". Сама партія монополізує право виступати від імені всього суспільства. Одночасно відбувається "розчинення" громадянського суспільства в державі, всі дозволені суспільні організації (профспілки, молодіжні, жіночі організації) зобов'язані виступати своєрідними "приводними ременями" в механізмі влади партії, приводити її генеральну лінію в життя. На вершині піраміди тоталітарної влади знаходиться харизматична фігура вождя (фюрера, дуче, лідера партії). Дії вождя і партійна догма не підлягають критиці. Наприклад, у всіх школах Італії висів портрет Б.Муссоліні з написом "Муссоліні завжди правий".

Тоталітарна влада поширює контроль на всі сторони життя людини, включаючи сімейні відносини і сферу відпочинку. Як відзначила Х.Арендт, при тоталітаризмі був реалізований принцип: "приватною особою залишається тільки той, хто спить". Таким чином, для тоталітаризму характерна загальна статизація - держава-партія здійснює тотальний контроль над всіма сферами життєдіяльності суспільства в цілому і окремого індивіда в тому числі. Тому серед політологів утвердилося і більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все - від виховання дітей до випуску продукції -контролюється з єдиного центру.

Тоталітарні режими традиційно поділяють на "ліві" і "праві" форми. Правий або право радикальний режим отримав розвиток в Італії з 1922 р. і в Німеччині з 1933 р. після приходу до влади А.Гітлера. Ліворадикальний (комуністичний) тоталітаризм утвердився в СРСР (класична модель - період сталінізму з середини 20-х до середини 50-х pp.), в країнах Східної Європи і Азії, на Кубі. Найбільш яскравий приклад тоталітаризму в Азії - Китай періоду політики "великого стрибка" і "культурної революції" (50-х - середини 70-х pp.), коли на чолі керівництва країни стояв Мао Цзедун.

Дві форми тоталітаризму відрізняються характером ідеологій (фашизм, націонал-соціалізм, комунізм), в тому числі завданнями, які ставлять перед масами партії - гегемони: досягнення "народного капіталізму" і завоювання світового панування або побудова комуністичного суспільства і світова революція. Є й інша відмінність: лівий тоталітаризм був більше "добудований": партія володіла монополією не тільки на політичну, але й на економічну владу, що проявилося в повній або частковій ліквідації приватної влади, зосередженні в руках держави основних засобів виробництва, ліквідації ринку. В праворадикальних режимах збереглася свобода підприємництва, однак це не виключало прямого державного втручання в економічну сферу підпорядкування її завданням воєнного виробництва, централізованого розподілення робочої сили.

Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму, бачачи приклад останнього в Ірані періоду правління ісламського лідера аятоли Хомейні (1979-1989), і в режимі, встановленому (тепер вже в минулому) талібами в Афганістані.

Авторитаризм (від лат. auctor засновник, творець і auctoritas - думка, рішення, право) розуміється як режим, зміст управління при якому полягає в концентрації влади в руках одного або кількох лідерів, які не приділяють уваги досягненню суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. Тоталітаризм інколи розглядається як крайня форма авторитарного режиму. Але наявність деяких спільних рис (свавілля лідерів, значний репресивний апарат, обмеження прав людини, використання сили при вирішенні конфліктних ситуацій, відсутність реального поділу влади, формально вільний характер виборів у законодавчі органи, відсутність альтернативності вибору) не дає підстав для їх ототожнення. Тому доречно зупинитися на відмінностях двох режимів.

1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи суспільно-політичного плюралізму, опозиційні партії і рухи. Ініціатива допускається тільки в межах створених "зверху" і "патронованих" партією суспільних організацій. При авторитаризмі має місце обмежений плюралізм. Правляча влада в певних межах допускає інакодумство і підконтрольну опозицію.

2. При тоталітаризмі ядром політичної системи виступає партія-гегемон, яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі - сама держава (в деяких випадках правляча еліта створює під себе "партію влади").

3. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології. Вона виконує дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на виконання поставлених партією завдань. Для об'єднання народу навколо влади у свідомість мас через ЗМІ, мистецтво, освіту втілюються потрібні для пануючої партії стереотипи. Могутня пропагандистська машина малює утопічні завдання, "велике майбутнє" - комуністичний або расовий рай. Одночасно створюється "образ ворога", яким виступають "реакційні класи" або "нижчі народи", прибічники інших ідеологій. Теза про зовнішніх і внутрішніх ворогів покликана виправдати жорсткі методи управління, обмеження свободи особистості, масові репресії і весь уклад життя, що нагадує життя в облозі. Що стосується авторитаризму, то тут може бути відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина. Інструментом консолідації суспільства виступає релігія, націоналізм, традиції. Політичні еліти сучасних авторитарних режимів інколи намагаються запропонувати масам "ідеологію розвитку", що пояснює завдання економічної і соціальної модернізації суспільства.