Сторінка
2

Політичний портрет В.А.Ющенка

Захоплюється живописом, бджільництвом, гончарством, колекціонує предмети старовини, народного побуту та українського національного костюму, реставрує предмети Трипільської культури.»

До цієї біографії мало що можна додати. Проте акцентуємо увагу читача на тому, що всі сторінки цієї біографії недостатньо характеризують Президента як людину у всій багатоманітності його дій.

Наприклад, нагадаємо ще раз, що Ющенко син вчителів. Мати Варвара Тимофіївна вчителька математики померла на початку 2005 року невдовзі після всіх відомих подій. Батька не стало раніше. Сам Віктор Андрійович завжди дуже люб’язно відгукується про своїх батьків, які заклали у його свідомість всі найкращі людські чесноти.

Коли почався шлях Ющенка на посаду Президента України, нині однозначно сказати важко. Принаймні деякий час він таких амбіцій на здобуття влади не демонстрував. Коли ж у листопаді 1999 року Л.Кучма був вдруге обраний на посаду Президента України, Ющенка було призначено Прем’єр-Міністром. Вже тоді він мав репутацію реформатора, досвідченого фінансиста.

Період прем’єрства Ющенка був відзначений зростанням економіки, скороченням боргів перед іноземними країнами. Разом з тим не без його зусиль було зменшено кількість категорій громадян, що мають право на пільги. Зокрема, їх втратило чимало осіб, що ними користувалися. Пільги залишилися практично у невеликої кількості людей: учасників бойових дій, пенсіонерів за віком, ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС тощо. Проте список осіб, що мали право на пільги, скоротився значно.

Уряд, очолюваний Ющенком, відчував на собі тиск з боку різних фінансово-промислових груп. Деякі з них не приховували бажання позбавитись його на посаді прем’єра.

Не складалися й відношення Ющенка з Президентом Л.Кучмою. І це при тому, що сам Ющенко проти Кучми різких заяв не робив. Мало того, він постійно у пресі нагадував, що він шанує Кучму так, як шанує син свого власного батька. Проте стосунки дійсно не складалися.

Треба відзначити, що другий строк президентства Кучми супроводжувався доволі великою кількістю скандалів. Цей період найчастіше називають «кучмізмом». Сам Президент ігнорував демократичні норми про свободу слова, право людини на плюралізм думок тощо. У редакції газет та журналів почали приходити так звані «темники», які змушували журналістів писати лише дозволену й фільтровану інформацію. Проти лідерів опозиційних політичних партій запроваджувався так званий адмінресурс. Репутацію Кучмі дуже пошкодили плівки майора його охорони М. Мельниченка, який оприлюднив їх. Вони були записані у кабінеті Президента. На цих плівках Кучма виглядав як грубий і невихований чоловік, що чинив всякі неподобства, зокрема, тиснув на підлеглих, організовував «дах» від правоохоронних органів своїм знайомим. І, головне, Кучму почали підозрювати у причетності до вбивства відомого опозиційного журналіста Г.Гонгадзе. Опозиційно налаштовані до Кучми політики, зокрема Ю.Луценко, О.Мороз, Т.Чорновіл, Ю.Тимошенко, яка тоді вже побувала під слідством, організували акцію «Україна без Кучми!» Проте акція не вдалася. 9

березня 2001 року у день 140-ї річниці від дня смерті Т.Г.Шевченка, учасники акції навіть вступили у сутички з міліцією. Проте владі вдалося подолати кризу. І хоч її авторитет був підірваним, вона зберегла свої позиції.

26 квітня 2001 року уряд Ющенка Верховна Рада відправила у відставку. Це був перший (і єдиний) випадок, коли уряд був відправлений у відставку парламентом. У парламенті на той час вже склалася доволі стала прокучмівська більшість, контрольована з його адміністрації. Ющенко, промовляючи свою останню прощальну промову, сказав, що йде, щоб повернутися. Уряд очолив А.Кінах. Через деякий час на посаді Прем’єра став В.Янукович. Власне саме цей представник донецької команди став основним опонентом Ющенка у боротьбі за посаду Президента.

Ющенко зосередив свою політичну діяльність на створенні широкого опозиційного блоку. Він став називатись «Наша Україна». До нього увійшли доволі різноманітні політичні сили правого і правоцентристського спрямування, зокрема УНР Костенка і НРУ Удовенка, КУН та ін. Примкнули до Ющенка і лідер профспілок О.Стоян та сумський губернатор, виходець з Донбасу, В.Щербань. Блок отримав на виборах за партійними списками 23,55% голосів виборців. Блок Юлії Тимошенко – 7,25%. Про низький авторитет влади серед населення свідчило те, що провладний блок «За єдину Україну»(у народі його називали «За єду…») мав лише 11,79%. Це був третій результат. Якщо враховувати, що на цей блок був спрямований увесь адмінресурс, то результат був не вельми втішний.

Проте зусилля адміністрації Президента не могли не дати своїх результатів. Шляхом певних маніпуляцій «Нашу Україну» було дещо послаблено. Щодо фракції «Єдина Україна», то її було підсилено за рахунок депутатів-мажоритарників. Представники «Нашої України» все ж продемонстрували спроможність активної роботи в опозиції. Зокрема, успішно працював і бюджетний комітет на чолі з П.Порошенком.

Кучма, очевидно, був не проти залишитись на третій термін свого президентства, зокрема, на догоду йому Конституційний Суд України визнав, що він знаходиться на посаді Президента лише перший строк. Отже має право балотуватись на посаду Президента. Проте, незважаючи на угодовську позицію КС, він балотуватись не наважився. Амбіції на президентство вже відверто демонстрував В.Янукович.

Янукович, виходець з Донбасу, мав репутацію прем’єра, що на відміну від політиків, мало говорить і багато працює. Він перетворив Донецьку область на провідну область України. Дійсно, на Донеччині спостерігався великий промисловий підйом. Опозиція ж у свою чергу звинувачувала Януковича у криміналізації регіону, ігноруванні свободи слова та прав людини в області. Кучма симпатизував Януковичу. За Януковича був і Л.Кравчук. Не без допомоги тоді ще губернатора Януковича Кучма у 1999 році на президентських виборах мав на Донеччині доволі високі результати (і це при тому, що Донеччина є традиційно «лівим» регіоном). Саме Янукович зміг забезпечити більш-менш пристойний рейтинг блоку «За єду…» у 2002 році. На Донеччині ж перемога провладного блоку була абсолютною.