Сторінка
1

Дефініція мови. Мова як знакова система

План

1. Вступ

2. Мова і світ

3. Логічна граматика

4. Мова як знакова система

5. Список використаної літератури

1. Вступ

Наведений аналіз предмета логіки як науки свідчить про те, що логіка вивчає форми мислення та відношення між ними.

Форми мислення — це вихідні елементи, з яких будуються міркування і в яких акумулюється та функціонує знання, а відношення між формами мислення — це ло­гічні закони, згідно з якими будується знання у вигляді окремих міркувань, системи міркувань, теорій, фраг­ментів теорій тощо.

Завдання логіки як науки полягає в тому, щоб подати свій предмет, форми і закони мислення у вигляді такої си­стеми, як теорія.

Своєрідністю предмета логіки є те, що він не є безпосе­редньо даним. Процес дослідження форм мислення та різ­них відношень між ними безпосередньо даним має матері­альне втілення мислення, а саме мову. Тому мова — емпірична реальність для логіки.

У зв'язку з цим виникає необхідність з'ясувати, в чому полягає здатність мови бути виразником і реалізатором мислення, чим характеризуються механізми функціону­вання мислення у мові, чим детермінований зв'язок між мисленням і появою різних мовних засобів.

Розглядаючи абстрактне мислення, вказували на та­ку важливу його особливість, як зв'язок із мовою, оскіль­ки у мовленні реалізується єдність мови і мислення, яке є послідовністю слів, речень та послідовністю думок. У про­цесі мислення ми оперуємо мислительним змістом, який безпосередньо не збігається з тією предметною дійсністю, від якої він абстрагований.

Тільки в мові цей зміст як щось ідеальне реально існує. Тому мова є дійсність, з якою має справу логіка.

Іншими словами, оскільки логіка має своїм предметом форми мислення та відношення між ними, а мислення не­розривно пов'язане із мовою, то логіка в цьому розумінні є наукою про мову. Але лише в цьому розумінні, інакше не можна буде відрізнити логіку від лінгвістики. Мова визна­чається як система знаків, між якими існують відношення, що регулюються правилами утворення та перетворення.

Враховуючи це, можна визначити мову як систему знаків із заданою інтерпретацією, яка використовуєть­ся для комунікації (спілкування) та пізнання. Іноді в лі­тературі можна зустріти визначення мови просто як систе­ми знаків. Таке визначення неточне, оскільки в ньому немає вказівки на те, за якими правилами співвідноситься знак і об'єкт, який він позначає, і що саме він позначає (тобто без інтерпретації), така система ще не є мовою.

Усю множину мов можна поділити на дві підмножини: природні мови і штучні. Серед природних мов розрізня­ють мови із специфікованою семантикою і мови із не специфікованою семантикою (розмовна мова різних діа­лектів).

Природними мовами називаються мови, які виникають стихійно, в умовах практичної взаємодії ін­дивідів певної соціальної групи. Природні мови викорис­товуються насамперед як ефективний засіб спілкування.

Штучні мови — це мови, які створені спеціально для фіксації способів, засобів і результатів пізнання. До штучних мов відносять мови математики, логіки, шифри. У цих мовах комунікативна функція відступає на задній план, вони не використовуються як засіб спілкування. Їх головна мета полягає у тому, щоб ефективно зафіксу­вати, утримати отриману інформацію і забезпечити її надійну передачу[1] від одного комуніканта до іншого.

Вони можуть бути засобами комунікації (спілкування) лише для спеціалістів певної галузі (математичні виклад­ки, логічні числення, шифри тощо).

Мовами із специфікованою семантикою є мови при­родничих, гуманітарних і технічних наук. Мови історії, фізики чи філософії включають поряд із загальновжива­ними фрагментами природної мови спеціально обумовлені терміни (тобто слова із суворо заданим змістом), які скла­дають категоріальний апарат кожної із наук.

Наприклад, слова «сила», «час», «швидкість» застосо­вуються в різних галузях, але у фізиці, історії чи філософії вони мають відповідно свій спеціальний зміст, завдяки чо­му їх називають — категорією філософії, історії чи фізики.

2.Мова і світ

Щодо відношення мови до дійсності існують дві протилежні точки зору. Згідно з першою, мова є результатом довільної зго­ди, конвенції. У виборі її правил, як і у виборі правил гри, лю­дина нічим не обмежена. Головне полягає лише в тому, щоб ці правила були достатньо чіткими. Усі мови, які мають чітко ви­значені правила, тобто чітку структуру, повністю рівноправні між собою. У цьому сенс відомого «принципу толерантності», висунутого кілька десятиріч тому Р.Карнапом: мови, що задо­вольняють якийсь мінімум структурних вимог, нічим не кращі і не гірші одна одної; можна за згодою прийняти будь-яку з них, ставлячись лояльно до всіх інших.

Відповідно до другої точки зору, мова не існує сама по собі, а певним способом пов'язана з дійсністю. З цього звичайно ви­пливає висновок про те, що аналіз мови дає змогу розкрити де­які загальні істини про світ, що описується нею.

Перша, конвенціоналістична, концепція мови яв­но базується на перебільшенні подібності природних мов до штучних. Крім того, вона неправильно тлумачить низку фактів, які мають стосунок як до тих, так і до інших мов.

Існують мови, що приймаються за згодою. Наприклад, коди, шифри, мова жестів глухонімих тощо. Певною мірою — конвен­ційні штучні мови логіки та математики. Конвенційні елементи існують і у природних мовах. Відсутній, наприклад, необхідний зв'язок слова і предмета, який воно презентує. У різних мовах одна й та сама річ може називатися по-різному. Річ, яка має назву в одній мові, може не мати її в іншій тощо.

Перебільшення ролі узгоджень при визначенні правил при­родних і штучних мов сприяє впевненості, що усі мови є про­дуктом стихійних або свідомих конвенцій. До цього призводить і зневажання того, що побудова і використання штучних мов завжди припускає наявність природних мов. Конвенціоналізм у розумінні мови є ґрунтом для наступного висновку: правила мо­ви в усіх аспектах подібні до правил гри.