Сторінка
3

Остап Терлецький – видавець, громадський діяч, український фольклорист

Крім того, перу Терлецького належать ще статті про Володимира Навроцького – прогресивного економіста і публіциста в Галичині, а також “Українське село в драматургії Карпенка-Карого”, в якій стверджує, що “великим поступом людської думки є те, що народ береться мас вирішувати свою долю”, але зазначає, що “ті форми (асоціації і кооперація), які нам передав Карпенко-Карий в своїх драмах, це не послідне слово тих змагань й навіть не зовсім докладний їх образ”.

Вже після смерті Терлецького появилась ще одна його стаття “Галицьке руське письменство 1845-1865 рр.”, яка публікувалась в “Літературно-Науковому Віснику”. Це фактично продовження незакінченої основної його праці “Літературні устремління галицьких русинів 1772-1972 років”.

Може вперше в житті так глибоко заболіло серце Івана Франка тої спекотної липневої пори дня 22-го, коли його вірний багатолітній то­вариш Остап Терлецький помер у львівській лічниці після операції . Здавалось, нічого страшного, такий собі нарив на лівому бо­ці . Коли його вирізали, виявилося, що на ребра перейшов туберкульоз. При вийманні ребра застосували хлороформ, який спричинив за­палення легенів, і зму­чений організм не ви­тримав .

Не боліло тільки серце тої днини у се­стри Анни і племінника Степана, Сестра чекала Остапового приїзду в Ссмаківці, де її чоловік був директором школи, а племінник, парох Назірної, — уже вісім років після смерті батька чекав його в солі, селі Оста­пового дитинства. Не знав він і не відав, що уже ніколи його вуйко не зійде на маленькій станції у Матіївцях, ніколи не про­йдеться Кадубом і не відпочине в старому саду, дорогому йому до болю; тут він писав свої перші твори, тут він звіряв свій затаєний біль нещасли­вого юначого кохання до Марійки Сорохан, цим садом він ішов до дорогої могилки, де спочивають мама, тато, бабуся, ма­лолітня сестричка . Він так хотів бути ближче до рідних, ближче до Назірної – вже мав відкривати у Заболотові адвокатську канцелярію, та доля розпорядилася інакше .

Його цінували прия­телі. Високої думки про нього був Іван Франко, Михайло Павлик, Ми­хайло Драгоманов, Ольга Кобилянська, Мелітон Бучинський, Іван Пулюй, Ярослав Окунсвський, Юрій Фсдькович .

Він належав до слав­ного роду, серед вихідців з якого були й ректор Львівського університету Мартин Барвінський, композитор Василь Бар­вінський, поетеса Марійка Підгірянка .

Село в його житті було найпершим. Із Назірної 25 червня 1866 року він пише листа до Юрія Фсдько-вича, а коли лікувався у Ферескулі, то через конятинський верх ман­дрував до Сторонця, де Юрій Федькович був гро­мадським начальником: став дорогим гостем для буковинського соловія. З Назірної 12 вересня 1884 року він пише до Івана Франка, звертаючись щи­ро і тепло: "Дорогий друже!" Раннє сирітство наклало на його вразливу душу слід: понад двадцять років хворів нервовою хворобою, яка перекрес­лила багато планів. Тюрма у Львові, негаразди з ріднею, яка не схвалювала його народовецьких пог­лядів, крах заручин з Емілією Окуневською, непостійність заробітку. Ярослав Окуневський згадував, що у Відні Терлецький голодував і тяжко бідував. "А проте сей слабосилий, хоробою зломаний та викинений з колії чоловік мав що в собі стілько сили й енергії, що не лише став для нашої віденської кольонії про­відником і вчителем, але сам, 40-літний, разом з молодими хлопцями-юристами клепав і до­клепував ті навісні пандекти (назва цивільного римського права), аби раз стати знов на свої ноги". Одним із перших у Галичині поширював Шевченкові твори, ідеї, починаючи ще з гімназії, жив ними до останніх днів. Він був патріотом своєї землі. В одному з ранніх листів до Мелітона Бучинського Остап зіз­нався: " . Я не раз цілі ночі передумаю, пере­плачу так, а на другий день слабую, і сам знаю, неможливо моїй силі одірватись од них . А та Україна не­щаслива, та безталанна ненька моя . Те життя моє, кільки кривавих солоних сліз витиснула вона з очей моїх. Не раз. коли візьму Тараса поезії до рук, коли подивлюся на ті відплакані думи, на той голосний плач цілого народу, не раз тільки ляжу на ліжко, тільки безпритомний .".

Будуть горіти на мо­гилі батьків свічки пам'яті. Хоча вшановувати будуть Остапа, проте він не­віддільний від своїх рід­них, від свого села. Будуть згадувати його люди і буде літати поряд його душа, буде горіти свічка його пам'яті, яка уподібню­ється людині, яка жила, живе і буде жити вічно на Землі.

ВШАНУВАТИ ПАМ’ЯТІ

Про невмирущі діла О.Терлецького з хвилюванням говорять у наш час і вшановують його пам’ять і пам’ять його родини.

Збереглись свідчення Довганюк-Морковської Є.М., яка мешкала у Польщі, воєводство Вроцлав, село Лютиня. 1986 року при віці 97 літ вона згадувала, що залишився з тих далеких літ Псалтир у Загай полі з таким підписом . Ся книга ре кома Псалтирь принаджежить до церкви свят. Назірнянськой дозор пароха Терлецького”. 1853 рік. Залишилась могила – невеличкий склеп, мурований у землі, де покоїться прах родини Терлецьких.

Невблаганний час і людська жорстокість не пошкодували цього вічного будинку усопших, не залишивши ні плити з написом, ні хреста. Довелося встановлювати імена по церковних мертвих книгах . У першу світову війну розбили гробницю російські солдати, після другої – вояки НКВС шукали тут бандитів, а ще пізніше нерозумні хлопці із села зробили собі хованку.

Довгі роки шукали описану гробницю, але пошуки були марними, аж допомогла Олімпія Іларіонівна Карпінська, закохана в Назірну, адже її батько Іларіон Цибук делекого 1912 р. прийшов на зміну Остапового племінника Степана.

Люди села впорядкували могилу, а на 140-річчя з дня народження О.Терлецького поставили хрест з іменами покійних та освятили його молитвою (д.4).

У лютому 19990 року – до 140-річчя з дня народження О.Терлецького в місцевій школі було встановлено меморіальну дошку з барельєфом, а також створено музей О.Терлецького (д.5). Зберігся будинок в якому народився відомий діяч Остап Терлецький сьогодні тут народний дім (д.6).