Сторінка
4

Аналіз кіноповісті Олександра Довженко «Україна в огні»

Такий страшний був світ у бою. Одна лише людина могла витерпіти бій. Тут боролося безсмертя із смертю. Все повітря прийшло в шалений рух, вся атмосфера ревла, вибухала, крякала і гриміла тисячами громів. Повітря горіло. На бійцях загорялись сорочки. Палали спини у людей. Сім разів сходились бійці з противни­ком.

Україна була в фантасмагоричній пекельній круго­верті війни. Вона палала у вогні.

Лиманчук та «іже з ним»

Перегорніть тисячі сторінок радянської літератури про війну і переконаєтеся, що тільки Довженко посмів сказати правду про радянську партноменклатуру, зокрема про командний склад органів прокуратури, КДБ, УВС. Уособленням цих темних страхітливих сил у всій їх антинародній потворній суті постає образ голови райвиконкому, а потім прокурора — Лиманчу-ка. «Він був великим любителем різних секретних паперів, секретних справ, секретних інструкцій, поста-і нов . Він засекретив ними свою глибоку байдужість до людини . Йому ні разу не приходило в голову, що . єдине, що він засекречував, це була його засекречена дурість».

Будучи прокурором партизанського загону (чи взагалі така посада потрібна в загоні?), він показав себе бездушною, жорстокою і взагалі аморальною істотою. Подумати тільки: дізнавшись про захоплення Христі Хутірної, він «страшно зрадів», а глянувши на неї, «зразу ж розкусив її геть всю, він побачив у її очах зловісне полум'я ненависті до радянської влади . і темну ворожість до себе».

Такої ж нікчемної моралі і жалюгідного духу різна тилова дрібнота, зокрема воєнторгівці, душі яких «малесенькі, кишенькові, портативні, зовсім не присто­совані до великого горя». Такий же емоційно глухий товстопузий керівний комуніст: в його машині, бачте, лежать секретні речі і він не підвіз пораненого Івана.

Ось такі безсердечні двоногі істоти вирішували долі людей, а в цілому складений з них керівний апарат більшовицької влади вирішував долю всього нашого народу понад 70 років.

Вража сила

Свій осуд фашизму, протизаконної ; аморальної суті окупації розкрито, головним чином, на образах офіцерів Ернста й Людвіга Краузів, батька і сина. Це ті з мільйонів зайд, що принесли на українську землю страшне горе. Старого Крауза Довженко називає «вовком з брутальною винахідливістю в розправах з ворогами імперії», а сина його — «расовим гітлерівським псом останньої формації, жорстокий, лихим" мерзотником, героєм шибениць, масових палійств і ґвалтувань».

Щоб викликати в читачів почуття зненависті до носії з коричневої чуми, письменник показує обох Краузів в «роботі»: вони особисто розстрілюють невинних людей, на допитах забдають їм страшних тортур. Це садисти, руки яких по лікті в крові їхніх Жертв. Ось такі негідники і катюги чотири роки чинили наругу над нашою Україною. Клали цілі родини додолу в ряд і стріляли, підпалюючи хати. Вішали, регочучи, ганялись за жінками, однімали дітей у них і кидали в огонь. Жінки, щоб не жити . плигали з розпачу в огонь услід за дітьми і згоряли в полум'ї страшного німецького суду».

Ставлення до евакуації

Окупація зумовлює, породжує інше явище — евакуацію. Ставлення Довженка до неї осудливе. Рвати те, що «прив'язане тисячолітніми узами», є неприродним, залишати землю на поталу ворогові — злочинне. «Втікачами» називає письменник тих, які з валізами на машинах дременули туди, де спокійно жити. Це морально слабкі люди, тому «страх наповнював їхні душі, і приховане зло, і мовчазний відчай. І за інтелектом це здебільшого мізерія: вони не розуміють, як багато важить для селянина земля, хата, могили дідів і прадідів, вони помилково вважають, що селяни «ждуть німців». У плюгавих серцях цих нікчемних утікачів народжується мстиве почуття кривавої по­мсти: «Ми ще повернемось!» Мовляв, ми розвіємо вас, українців, по тюрмах, концтаборах, поселеннях. Так воно потім і сталося, про що Довженко пророчо писав у своєму щоденнику ще 1942 року. Селяни зневажають утікачів, яких автомашини везли «без кінця і краю», і бажають їм «котитись бубоном». Одним з таких утікачів був і Лиманчук.

Засоби виразності

У художньому фільмі образ створюється багатьма кінокомпонентами, серед яких, як і в драматичному творі, найголовніші — мізансцена, гра актора, його міміка, жести, сцени другого плану, краєвиди, інтер'єр, вироби прикладного мистецтва тощо. Більшість з пере­ліченого є і в кіносценарії.

У поетичній стилістиці сценарію чільне місце належить кінометафорі, персоніфікації та алегорії. Ось кілька прикладів: «Степи гнівом утоптано та прокляттям, та тугою, та жалем», «на другий день затужила вся вулиця», «плакав вагон». І сам заголовок твору є кінометафорою — «Україна в огні».

Один з давновідомих кінозасобів є сон або видіння. У 35-му розділі наведено опис операції тяжко пораненого Василя Кравчини, який тричі перери­вається видіннями. То його витягають з палаючого танка через люк, то він керує танковою атакою, то на снігу перед танком строчить по фріцах, то падає підірваний вибухом ворожої гранати. Опис цих видінь виконує роль ретардації (гальмування) дії для глибшого її осмислення.

Дещо іншу роль виконує сон, що приснився фон Краузу — як його піймали партизани і як тяжко покарали за все скоєне ним. Роль цього сну — передбачення подій, які незабаром настануть.

У кіноповісті більша, ніж у звичайному епічному творі, роль підтексту — він посилює психологізм повіс­ті. Так, замість тривалого діалогу між Лавріном Запорожцем і Максимом Забродою, в якому було б передано всю напругу їхньої взаємної ненависті, автор дає одну-єдину фразу: «вони розстрілювали один одного очима». Цим все сказано.

Загальні висновки

1. Зміст зображеного в кіноповісті — це жах війни, про який «не забудуть і потомки в віках», бо це таке горе, така наруга над українським народом, яка «лежить за межами обурення і відчаю». Відразу виникає запитання, чи можна загоїти такі рани? Можна, бо народ, який «звик тисячоліттями до сіяння, до життєтворення у всьому», без­смертний. І свідчень цьому такий епізод: «Не догоріли ще пожари, а люди кинулися вже до роботи. Уже копалися в городах . діставали з вузликів насіння і з пристрастю садили в землю».

2. У кіноповісті пророчо передбачено рене­санс зраненої України. Хоча «національна гордість не виблискувала в наших книгах класової боротьби», але вона «засяє, та так засяє на весь добрий людський світ, що осліпнуть від заздрощів всі .» Це пророцтво здійснюється на наших очах.