Сторінка
2

Значення творчості А.Ахматової для світової літератури

До останніх днів А. Ахматова зберігала дивовижну творчу працездатність. Головними звершеннями 60-х років стало закінчення «Поеми без героя» (1962), над якою вона працюва­ла чверть століття, і збірки «Біг часу» (1965). У 60-х роках до поетеси прийшло міжнародне визнання: вона отримала прес­тижну італійську премію, була обрана почесним доктором Окс­фордського університету.

До останньої своєї збірки, «Біг часу», А. Ахматова включила цикл «Таємниці ремесла», що порушував важливі питання поетичної праці. Він визначав творче кредо поетеси, містив її спостереження за процесом народження віршів, її роздуми над поетичною вдачею та драматичними взаєминами митця зі своїми творами, її бачення свого читача («Та кожен читач -таємниця, / У землю закопаний скарб .»). Цей своєрідний заповіт, що узагальнив багаторічний досвід служіння поетичній музі, мав своїм духовним стрижнем ставлення авторки до творчості як до «святого ремесла» - ставлення, яке вона пронесла через усе життя, починаючи від дебюту у колі акмеїстів, котрим були близькі такі настрої.

Власне, трепетно-пієтетним поклонінням священному сло­ву була просякнута російська поезія XIX ст., в якій А. Ахмато­ва була закорінена як митець і як особистість. Таку позицію, зокрема, обстоював О. Пушкін (згадаймо його вірш, у якому поет уподібнювався біблійному пророку, а смислом його твор­чості проголошувалася необхідність запалювати словом серця людей). А. Ахматова підхопила і продовжила цю традицію у жорстокому XX ст., коли «священне слово» російської лірики десятиріччями втоптувалося в кров і бруд.

Слід зазначити, що Пушкін був однією з ключових постатей духовного світу поетеси. Геніальний засновник російської по­езії, немов магніт, притягував її на різних етапах творчості.

Пушкін був для Ахматової і еталоном митця, і країною її духовного паломни­цтва, і атлантом, який здійняв на своїх плечах склепіння рідної культури. Інтен­сивне засвоєння пушкінського світу відбувалося не лише в поезії Ахматової, а й в її літературознавчих працях, що були позначені яскравим відбитком особисто­го захоплення предметом дослідження. Так створювалася індивідуально-автор­ська пушкініана А. Ахматової - окрема царина її творчої спадщини.

У ліриці А. Ахматової простежуються спадкоємні зв'язки з традиціями російської психологічної прози XIX ст. - романа­ми І. Тургенева, Л. Толстого, Ф. Достоєвського, І. Гончарова. Наці зв'язки вказував, зокрема, О. Мандельштам, однодумець Ахматової по «Цеху поетів», з яким її пов'язували тривалі дружні взаємини: « .Ахматова принесла в російську лірику всю величезну складність російського роману XIX ст. Не було б Ахматової, якби не було Толстого та "Анни Кареніної", Тур­генева з "Дворянським гніздом", всього Достоєвського і почас­ти навіть Лескова.

Генезис Ахматової - у російській прозі, а не в поезії. Свою поетичну форму, гостру й своєрідну, вона розвинула з огляду на психологічну прозу».

Риси спорідненості з російським класичним романом XIX ст. про­стежуються, зокрема, в характері ліричної героїні ахматовських збірок 10-20-х років, її внутрішня роздвоєність між «святістю» та «гріхом», готовність нести хрест страждань нагадують духовні метан­ня персонажів Ф. Достоєвського. Звісно, в ахматовських віршах ці властивості розгортаються не у філософському, соціальному чи психологічному вимірах, а у координатах кохання. Відомий літера­турознавець Б. Ейхенбаум, аналізуючи поетику Ахматової, так сфор­мулював зазначене роздвоєння її ліричної героїні: «Чи то "блудниця" з бурхливими пристрастями, чи то черниця-жебрачка, що може вимолити в Бога прощення». (До речі, ця характеристика у спотворе­ному вигляді через двадцять років була використана ідеологами сталінського режиму як «викривальний» аргумент у кампанії цьку­вання поетеси.)

Досвід психологічної російської прози дається взнаки в ах­матовській манері передачі тонкощів душевних переживань і людських взаємин. У перших своїх збірках поетеса виявила надзвичайну майстерність у роботі з психологічною деталлю. Деталь (якась буденна річ, жест, особливість міміки) часто виростала у неї в емблему певного внутрішнього стану лірич­ного «я».

Однією із з'єднувальних ланок між інтимною лірикою А. Ахматової та оточуючим світом був мотив любові-жалю, характерний для російської усної народної творчості (до речі, у давнину в російській мові слово «жаліти» було синонімом слова «любити»). Породжені цим мотивом образи й настрої співчуття у коханні надавали ахматовській ліриці рис спорідненості з національним фольклором і прокладали шлях до її подальшої еволюції у напрямку наближення до народ­нопісенної культури.

Поезія зрілої Ахматової, як уже зазначалося, еволюціонува­ла від «любовного щоденника» до «документа епохи», в якому літопис загальнонародного буття, зливався з хронікою внут­рішнього життя самої поетеси, котра усвідомила власну при­четність до долі мільйонів співгромадян, фізично й морально закатованих у «соціалістичному раю». У цьому «документі» могутній епічний розмах художнього зображення «криваво-чорних» трагедій, що розгорталися на території СРСР, поєдну­вався з проникливим ліричним началом. А ліричне начало вирізнялося сполученням викривального пафосу та урочисто-проповідницьких інтонацій, що нагадувало тональність про­мов біблійних пророків, які відкривали своїм сучасникам очі на зло світу.

У контексті роботи над «документом епохи», котрий писав­ся осторонь брехливого офіційного «літопису» буднів радян­ського народу, особливої ваги набувала категорія пам'яті. «Людська пам'ять, - твердила А. Ахматова, - це сховище цінностей. Вона подібна до невичерпного джерела, яке б'є з-під землі й живить нашу енергію, розвиваючи почуття відпові­дальності за продовження справи тих, хто відійшов .»

Зазначена категорія у її поезії обіймала широке поле зна­чень. Тут була і думка про загнану на манівці, змучену, але незнищенну правду про злочини тоталітарного режиму проти свого народу. І моральний обов'язок справити скорботну пана­хиду по всіх співвітчизниках, розчавлених ураганом історії. І прагнення увічнити у безсмертному слові світлу пам'ять друзів і колег по перу, що пішли з життя, до останнього ковтка випивши чашу страждань, піднесену немилосердною історією (їм Ахматова присвятила окремий цикл - «Вінок мертвим»). І почуття важкої, непозбутної пам'яті про особисті втрати й по­невіряння. І усвідомлення пам'яті як єдиного надійного, недо­сяжного для радянських інквізиторів сховища для своїх творів (продовжуючи віршувати за умов терору 30-40-х років, А. Ах­матова, через постійну загрозу арешту й конфіскації руко­писів, заучувала свої поезії напам'ять, а також довіряла їх пам'яті вузького кола друзів). І осягнення філософського виміру категорії пам'яті у зв'язку з проблемами часу та сенсу буття. І мотив «нерукотворного пам'ятника», що його поет зво­дить у власній творчості. І ідея «прапам'яті», тобто пам'яті про попередній досвід душі, яким живилося ахматовське почуття безпосереднього живого зв'язку з минулим (і зокрема, з мину­лим російської історії та культури), а також тверде переконан­ня поетеси у незнищенності всього, що відбувалося на землі, беззастережна віра в те, що «Бог зберігає все .» (як згодом скаже у присвяченому А. Ахматовій вірші великий поет Й. Бродський).