Сторінка
2

Макіавелі

Людина у багатьох філософів Відродження набирає всесвітнього розмаху, вона є центром, стрижнем світу. У своїх пристрасних ви­словлюваннях вони майже перетворюють людину на Бога. Всі істори­ки відзначали у людях Відродження формування нового складу ро­зуму, розрив з усіма середньовічними догмами щодо релігії, автори­тету, батьківщини, сім'ї.

Міркування про людину — загальне русло тодішньої літератури. Найчастіше людській "нікчемності" середньовіччя протиставляється Homo sapiens та Homo faber (Людина розумна і Людина діяльна) у всьому її "благородстві". Віра у природу людини, особливо в її творчі сили грунтувалася на тому, що з усіх живих істот тільки людина здатна доповнити існуюче іншою реальністю, створеною нею самою, її руками, її працею і талантом, реальністю мистецтва, культури, гро­мадських інститутів і цінностей. То був по суті гімн епосі з її твор­цями, її успіхами, її правителями.

Однак це не був хор голосів, які звучали в унісон. У ньому ми чуємо найрізноманітніші сольні партії, хоча всі вони про Людину. Італій­ський гуманіст Леон Баттіста Альберті (1404—1472 pp.) — архітектор, геометр, астролог, музикант, але і філософ — так висловився про драму людства: "Людина людині вовк". І ще: "Людина не задовольняється поневоленням інших, але терзає і мучить сама себе." В Альберті за­хват перед "іскрою Божою" в людині тьмяніє в променях співчуття людським мукам, у скорботі про несталість людського буття ("Все живе смертне!"). Його творчість не зводиться до звичайних схем. У трактаті "Про сім'ю" людина — це "щасливий смертний бог", який розкриває земні таємниці і "створений для пізнання й захоплення красою та багатством небес .", який "пізнає і діє з допомогою розуму і доброчесності". В іншому творі Альберті — "Теодженіо" — людина є вираженням розпаду, розколу і бунту: "Чи є тварина лютіша?" Зруй­нувавши (хоч і попередньо віддавши йому належне) дорогий для гуманістів образ, Альберті передбачив, до чого призведе тріумф люд­ського розуму, передбачив, якою буде доля світу, позбавленого ціннос­тей. Щось подібне пророкував і Леонардо да Вінчі, змалювавши кар­тину пануючої на землі смерті: коли суха і безплідна її поверхня перетвориться на попіл, це буде кінцем земної природи.

Але в основному ренесансному світовідчуттю властиве життєствер­дження і прагнення поновити у правах людський розум та унікаль­ність індивідуальних можливостей творення добрав

Нова концепція людської особистості, сформульована гуманіста­ми, була результатом не тільки духовного руху. Вона відображала реальний процес виділення особистості із станової обмеженості і ремісничої рутини, який відбувався разом з розкладом феодального способу виробництва. Новий ідеал грунтувався на визнанні таких цінностей: висока гідність людської природи; не відхід від мирських справ, а активна діяльність; істинне благородство не передається у спадок, а здобувається особистими заслугами і знаннями; вартість особ­ливої, індивідуальної думки, смаку, обдарування, способу життя (Поджо Враччолоні: великі діяння можливі лише тоді, коли воля окремих осіб порушує закон більшості; Ніколо Макіавеллі: сильні люди відхи­ляють закони, створені для слабких, боягузів, убогих, ледарів).

Художники і мислителі цієї епохи, як відомо, були титанами за силою думки, пристрасті і характеру, багатосторонністю і вченістю. Слід зазначити, що "універсальні" особистості виникали і через не­достатню зрілість нового суспільства, в якому не було ще спеціалі­зації і стандартизації праці. Очевидно, універсальність і багатосто­ронність таких майстрів, як Донателло, Леонардо да Вінчі, Альбрехт Дюрер, пояснюється не тільки їх надзвичайною обдарованістю, а й умовами їхньої праці і виховання. Вона була певною мірою "ви­мушеною". Оскільки поділ праці ще не торкнувся мистецтва, ху­дожники займалися всім: будівництвом церков, палаців, міських фортець, військових машин, поєднуючи найрізноманітніші види твор­чої праці — вони були живописцями, архітекторами, інженерами, де­кораторами.

2.Ніколо Макіавеллі - гуманіст і політик.

Індивідуалістична й антропоцентрична концепція світу, типова для гуманістичної ідеології Відродження, у Макіавеллі збереглася, але вона перетерпіла в його творах серйозні уточнення. У світосприйнятті Відродження Макіавеллі - рубіж. У переважної більшості гуманістів XV сторіччя величезний інтерес до людини був інтересом до окремої людської особистості, що ізолюється не тільки від історії, але і від навколишньої його суспільного, політичного середовища. Людина була божественним, гармонічним, всесильним, нескінченно прекрасним і - ідеальним. Гуманістичний ідеал Альберті, Поліціано, Боттічеллі надмірно різко протиставлявся реальній дійсності. У творах Нікколо Макіавеллі нравственно-эстетичний ідеал епохи Відродження знаходив політичну реальність. Але це зовсім не означає, що Макіавеллі перестав бути гуманістом. Відокремити його світосприйняття від передової ідеології того часу можна, лише відібравши гуманізм у Ренессанса. Макіавеллі був першим великим письменником Відродження, що став вивчати людину і людські відношення не тільки з етичної і естетичної точок зору, але також в аспектах соціології. Поруч із проблемою особистості в його творах підвелися проблема народу, стани, класу, нації, і це призвело до істотного зсуву акцентів. Макіавеллі й Аріосто були знайомі, але вони погано розуміли один одного. Макіавеллі не розумів, наприклад, як можна беззаперечно захоплюватися античним мистецтвом і бачити в красному письменстві вищий прояв вільної людської життєдіяльності. Він із глузуванням писав про Італію, що «воскрешають мертві речі: поезію, живопис, скульптуру» («ПРО військове мистецтво», VII). Йому здавалося, що воскрешати треба саму Італію. Він, здається, навіть вважав, ніби пишний розквіт італійської культури на рубежі XV і XVI сторіч було одним із проявів слабості і моральної зіпсованості сучасного йому суспільства.

Так само як більшість гуманістів, Макіавеллі був моралістом. Але, продовжуючи і розвиваючи етико-політичну традицію флорентійського гуманізму, виступаючи її найбільш яскравим носієм, він підняв цю традицію на якісно новий щабель.

Макіавеллі був одним із титанів Відродження, і саме тому він виявився великим художником. Люди того часу, як відомо, не стали ще рабами поділу праці. Найбільше проникливі мислителі минулого не випадково ставили Макіавеллі в один ряд не тільки з Мартіном Лютером, але також із Леонардо да Вінчі й Альбрехтом Дюрером. Створена Макіавеллі «Мандрагора» виявилася кращою комедією італійського Ренессанса. Його «Казка» про Бельфагоре не поступається своїми барвистими розповідями Маттео Банделло. А романізована «Життя Каструччо Кастракані з Лукки» має нітрохи не менші права на місце в художній літературі, ніж діалоги Кастильоне або порівняльні життєписи Плутарха. Але самим великим поетичним твором Макіавеллі став «Государ». Музою Макіавеллі була політика.