Сторінка
4

Культура України XVII-XVIII ст.

Українські вчені заклали підвалини російської науки: економіст А. Рубановський, агроном Є. Десницький, орієнталіст С. Тодоровсь-кий та ін. Звичайним явищем було те, що вихідці з інших країн у Росії ставали національною гордістю. Так, українець В. Капніст став "російським" поетом, українці М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель — творцями "російської" музики, Боровиковські батько і син стали гордістю "російського мистецтва" та ін.

Отже, освітні, мистецькі, наукові впливи України на формування і розвиток російської культури незаперечні.

"Українське" бароко

У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, що став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і жанри мистецтва.

У його рамках розвивались ідейно-стильові тенденції: офіційне аристократичне бароко "високе", "середнє" та "низове". Останнє тісно пов'язане із фольклором. Мистецтво бароко відзначається динамізмом, схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та театралізацією, що підсилювало емоційний вплив на глядача. Шорма набуває самостійного значення.

У кам'яному культовому будівництві виокремлюються два напрямки. Самобутній прийом композиції храму — тридільна триверха (рідко од-новерха) споруда та хрестовидні п'яти-, семи-, дев'ятидільні споруди з 5, 7, 9 банями. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696—1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696—1701), Воскресенська — у Сумах (1703), Катерининсь-ка — у Чернігові (1710) та ін. Другий напрямок — поєднання трансформованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689—1709) та ін.

Дивовижне розмаїття архітектурних форм "українського" бароко зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями народної дерев'яної архітектури.

Живопис також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Львовом, Києвом — сформувалися нові художні школи в Чернігові, Нов-город-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Визначними майстрами живопису були І. Бродлакович, Й. Кондзелевич та І. Руткович. Доба бароко залишила велику кількість пам'яток різьбярства, дерев'яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно.

Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію

представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюс-ка, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як "київський розспів" він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

Григорій Сковорода — просвітитель, філософ, поет

Григорій Сковорода (1722— 1794) — самобутній український мислитель. Син козака з Лівобережжя, він здобув освіту в Києво-Могилянській академії, працював викладачем у Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної влади до його прогресивних поглядів та педагогічних методів змусила його розпочати життя мандрівного філософа. За 25 років Г. Сковорода пішки пройшов рідне Лівобережжя та Слобожанщину, проповідуючи свої погляди. Він пише філософські твори "Діалог. Имя ему — Потоп Зміин" та "Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе". Мислителя хвилювали проблеми соціальної нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Людина повинна займатись у житті тим, що найбільше відповідає її нахилам, а для цього вона має бути незалежною, уникати визискування і слави.

Шілософська концепція Г. Сковороди грунтується на тезі про існування трьох світів: макрокосму — всесвіту, який є вічним; мікрокосму — людини; "символічного" світу Біблії. Практичний досвід, який Г. Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів, схоластичних постулатів богословів; він піддав сумніву окремі положення Біблії, хоча й шукав у ній духовне начало.

Г. Сковорода — один із визначних гуманістів свого часу; він був широко обізнаний із творами стародавніх і сучасних філософів, володів латинською, грецькою, польською, німецькою та церковнослов'янською мовами. Гуманістичні ідеали викладені ним у поетичних збірках "Сад божественних песней" та "Басні Харьковскія", підручниках з поетики та етики. Багато його поетичних творів та висловлювань набули популярності серед народу, а вірш "Всякому городу нрав і права" став народною піснею.

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г. Сковороди вплинули на розвиток передової філософської та суспільно-політичної думки України, а його поетична спадщина заклала підвалини класичної української літератури.

Театральне мистецтво

Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.

У середині XVI ст. з'являється вертеп — ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній — народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан. Дійовими особами вертепних вистав були селяни, козаки, "москалі", "ляхи", євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і звичаї. Дотепні сцени із життя можновладців, панів та священиків часто містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.