Сторінка
4
Про «Граматику» Л. Зизанія не раз писали історики мовознавства й літератури, та більш-менш повного аналізу граматичного матеріалу її досі фактично не здійснено. М. Возняк у своїй розгорнутій студії визначає джерела пам’ятки й детально передає зміст69. Невелика стаття В. В. Аніченка «Граматыка» Л. Зізанія» 70 носить загальний характер. Автор без достатніх підстав відносить її до пам’яток білоруської мови. Приклади з лексики, якими він ілюструє своє твердження, однаковою мірою характерні й для староукраїнської (як і сучасної української) мови: але, вЂршЂ складати, друку, досконалымъ, коштомъ, моцно, наставницу і т. ін.
Такими самими є й граматичні форми: горшїй, найгоршїй, дЂля, розумію, той та ін. (пор. укр. літ. гірший, найгірший, розумію, той, діал. діля тощо). До білоруських фонетичних рис віднесено «заміну Ђ через е (на відміну від української мови)»: добрЂ — добре, дЂже —гдежъ, вырозумЂню — вырозуменя, всЂ — все, рЂчъ — изрекший. Але ж форми добре, де — звичайні загальноукраїнські, як і все (наз. відм. одн. сер. р.) і всЂ (наз. відм. мн. чол. р.), сучасне всі. Форма рЂчь — давня (ст. сл. рЂчь), однак у формі изрекши, утвореній від изрεщи, як церковнослов’янській, не обов’язково треба чекати переходу е > Ђ [і]. У Зизанія справді спостерігаємо в окремих випадках ε на місці давнього Ђ, проте в них, мабуть, відбивається не мова автора, а складачів друкарні Віленського братства. В. В. Аніченко говорить, що Зизаній взагалі надавав перевагу вживанню звука е на місці етимологічного Ђ, ілюструючи це твердження уривком: «нелъпо (!) же есть ихь (!) (слів з Ђ. — В. А.) употребление» 72. Насправді Зизаній виступає проти поплутування цих літер: «Сε Ђ, оу нЂки(х) въмЂсто ε приε(м)лε(т)сА. εгда тЂлεсны(й) глаголю(т) въмЂсто тεлεсный, и ω христε въмЂсто ω хрїстЂ. и ω господε, спасЂ, и прочаА. нεлЂпо же εстъ и(х) оупотрεблεнїε». Форма тεлεсный зустрічається нерідко в староукраїнській мові 73, в тому числі й у письменників, які не були пов’язані з північноукраїнським чи білоруським середовищем (пор. сучасне жартівливе телеса — «тілеса» 74, закарпатське говіркове нителесный — «слабкий, тендітний, хворобливий»).
Можливо, в ній відбивається якесь давнє чергування Ђ < ē з е < ĕ. Вираз «ω господε, спасЂ» вказує, що треба вживати «ω господЂ». Загалом Зизаній уживав Ђ згідно з етимологією (це йому було й не так важко, оскільки Ђ в його рідній говірці вимовлявся як і, що не чергується з е, о у відкритому складі), а не надавав переваги вживанню ε. В. В. Аніченко вважає, що «в слові «склоненіе» і похідних від нього відзначене непослідовне акання .: склоненіе — скланеніе» 75. І це прикра помилка. Іменник «скланεнїε» утворено від дієслова «скланяти», у якому відбилось етимологічне чергування о з а (пор. «клонити — кланятися»). Термін «скланεнїε», що зрідка виступає поруч із «склонεнїε», запозичено з «Грамматіки» 1591 р., де також іноді зустрічається «скланеніе» (напр., арк. 11), «склоненіе» (напр., арк. 12). Українській фонетиці однаково притаманні й тверді p та в, сполучник што, які В. В. Аніченко відносить до білоруських 76. Білоруських мовних ознак, крім нечисленних випадків заміни Ђ на ε, в «Граматиці» Зизанія не спостерігається. Та це й не дивно, бо Лаврентій приїхав до Вільна десь за півроку до виходу в світ книжки. В його творі виступає не «український мовний вплив» 77, а відбиття рідної мови автора, тобто української мови, в тому числі її південно-західних говорів, як покажемо далі. «Граматику» і «Лексис» Зизанія В. В. Аніченко відносить до окремих білоруських пам’яток, виходячи з територіального принципу при розмежуванні білоруських й українських текстів 78. Але головне —сукупність рис живої мови, відбитої в текстах, тим більше що твори Л. Зизанія надруковано в Литві. «Граматика» Зизанія була призначена для шкіл. Тому автор із самого початку книги прагнув викликати в учнів інтерес до цієї науки. Про значення її він пише кілька разів: в «Епіграммі На Гра(м)матіку» (3) 79, в «Посланії спудεωм» (4—6), в напученні «Тvпограф Младε(н)цεмъ» (8).
Дереворит на 2-й сторінці алегорично зображує граматику у вигляді жіночої постаті з ключем у руці. Ключем, який відчиняє двері до знань, автор називає граматику в «Епіграммі». Привертає увагу те, що Зизаній пропонує книгу свою не тільки «спудεωм», а й «всЂ(м) любитεлε(м) доброглаголиваго и простран(ъ)наго словεньскаго языка» (4). Автор-патріот пише, що до видання книжки його спонукало бажання розповсюджувати знання серед народу: «А найбол(ъ)шε милуючи братію свою, важи(л)ε(м)сА выш(ъ)шε силы моεи, новω написати, и из(ъ) друку выдати любε(з)нЂ(й)шаго словε(н)скаго нашего языка. пεр(ъ)вую ω(т) сεми наукъ кграм(ъ)матіку .» (5).
Тексти, що передують граматиці, написані староукраїнською книжною мовою, густо насичені живомовними фонетичними, морфологічними, лексичними рисами, в тому числі західноукраїнськими народними. Наведемо в загальному переліку частину з них: ты сА кусишъ; которій (1), εи, абы, чого сА оуча(т) (3), концЂ всАкои; тыи, розумЂлεмъ (4), всАкїи, чεрε(з) ню, чеснои, філософїи, εстεствεн(ъ)нои богословїи; жаднои рεчи; ко(ж)дому (5), што; до чого; моцно сА имаймо; εдε(н), пεрεходЂмо (6), вЂршЂ (7), добрε писати и добрε читати, анЂ в(ъ) чо(м); розуму (8) та багато ін.
Завантажити реферат