Сторінка
4

Моє село – Серафинці

Прибутки дозволили подумати і про соціальний розвиток села. В той час було здійснено такі заходи:

добудовано дитсадок за типовим проектом;

споруджено стадіон;

реставровано два млини;

збудовано дві крамниці на обох кутах;

електрифіковано село.

Будівництво в колгоспі й у селі велося під керівництвом майстра Миколи Бачинського та його помічників Амброзія Галущака, Івана Бачинського, Романа Жугаєвича, Миколи Галущака, Василя Онуцького.

У 1966 році Івана Січкаря перевели на роботу в районне управлін­ня сільського господарства райвиконкому, а колгосп очолив Лука Стефаник. За його головування зросли врожаї, перейшли на грошову оплату праці, збудували нове приміщення школи, зернові склади, їдальню для механізаторів.

Наступного року Луку Стефаника перевели на роботу в колгосп «Маяк», а головою колгоспу «17 вересня» став Василь Гнатчук. Уро­жайність зернових тепер становила 42-45, а цукрових буряків - 400 цент­нерів з гектара.

У 1967 році відкрито новозбудований Будинок культури, цегель­ний завод, упорядковано сільські дороги.

У 1970-му колгосп «17 вересня» об'єднали з колгоспом «Маяк» (Городенка). Головою об'єднаного господарства став Лука Стефаник. У Серафинцях був створений відділок № 1, а новий колгосп назвали «Ленінським шляхом». Керівником серафинського відділку став Василь Миленький (1970-1974), а після нього відділком керували Василь Гнат­чук (1971-1985) і Дмитро Яремович (1985-1990).

ХРОНІКИ СЕРАФИНЦІВ

Парохія Серафинці знана від 400 літ. Давніше серединою села вздовж річки Ямгорів проходив кордон між Туреччиною й Польщею. Частина Серафинців на східному березі річки належала до Туреччини, а на західному - до Польщі. На місці, де тепер стоїть парохіяльна цер­ква, на горбі, що здіймається над селом, височіла турецька вежа, за нею були вириті глибокі рови, а за тими ровами висипаний високий вал, на якім був споруджений турецький замок. Один із тих давніх ровів і досі перетинає парохіальне подвір'я. Турецькі сліди можна нині за­уважити на деяких прізвищах: Алімани, Буждигани, Яшани (дуже чис­ленна родина), Бурнадзи. Так само про давнішнє турецьке панування свідчать деякі деталі місцевого одягу. Приміром, старі жінки ще доте­пер носять турецькі червоні фази на головах.

Через часті прикордонні сутички й напади люди покидали рідні краї, й у ХУІ-ХУП століттях чисельність їх дуже зрідла. Доперва у XVIII віці канівський староста Микола Потоцький спровадив з України, де тоді була Руїна, і люди тікали світ за очі, багато колоністів, надав їм землі та козацькі «вольності», себто звільнив від панщини. Відтоді з'явилися в нас Чайковські, Велигорські, Крижановські, Топольницькі, Бачинські, Онуцькі, Островські, Рогожинські, Войцеховські, Кнігиницькі, Рома-новські, Скавронські, Бережанські, Березовські, Городецькі, Козаченки (численні), Петриченки, Курганевичі, Жугаєвичі, Шлемкевичі, Бурнадзи, Боюки, Подольські, Хошинські, Ілієвичі, Левицькі, Панічевські, Бу-човські, Лучицькі, Якимовичі, Яримовичі, Загаровські, Лазаровичі, Лу-кавецькі. Всі ці родини тепер дуже численні. З давньої галицької пан-щизняної людності лишились Атаманюки, Яківчики, Матійчики, Каба­ни, Петрини, Фалати, Русковолошини, Унгуряни, Бабії, Дейпуки, Козо-різи, Потягайли, Білоголовки, Ощипки, Діки, Гнатчуки. Цих родин знач­но менше, ніж переселенців Потоцького, які й досі зберегли риси, що їх подибуємо, приміром, на Полтавщині. Та й вдача цих українських ко­лоністів відмінна від вдачі мешканців інших сіл. Вони дуже любять хо­ральний спів, запальні, горді, надзвичайно прив'язані до грецького об­ряду й української національності, сварливі, хиляться до всього нового. Це і є образ теперішніх парохіян у Серафинцях.

Румунського походження Гривули й Унгуряни.

Микола Потоцький заснував тоді церкву Вознесіння і дав кошти на утримання пароха. Наприкінці XVIII віку двір переніс церкву і парахіальні будинки на те місце, де вони стоять тепер, бо турецький кор­дон тоді перемістився поза Буковину (за Австрії), а город, давній цвин­тар, місце, де була давня церква, загарбав собі, й дотепер там є двірські городи. З того постав був процес між парохом і двором, який закінчив­ся остаточно року 1818 не на користь парохії. Року 1866 вибудував па-рох отець Миколай Дебельський нові парохіальні будинки, а року 1882 парох отець Северин Литвинович побудував нову церкву перенесення Мощей св. Миколая. Парохіальні будинки відремонтовані в 1922 - 1923, а церква - в 1925-1926 роках.

Людність парохії невдовзі зросла так, що вже 1830 року засновано систематизоване сотрудництво, і тепер вона становить близько 3800 душ, однак через численну еміграцію до Канади й Америки зменшуєть­ся. Школа до року 1921 була чотирикласна й налічувала до 680 учнів, а тепер діє шестикласна школа, в якій працюють дев'ять учителів, а число дітей щораз зменшується і сего року становить 420.

Серафинці, 27 грудня 1926

II

Село Серафинці досить просторе і має вигляд довгого вужа зав­довжки близько 5 кілометрів. За статистикою від 1931 року, тут на­лічувалося 811 хат і 3454 мешканці. Площа села становила 3 квадрат­них кілометри.

Через дві третини села протікає потік Гуркало, який з'єднується з потоком Лімець, що тече від Городенки і протікає через третину Серафинців. Отже, село розташоване над двома потічками, які приносять йому багато користі.

Населення тут українське, але є й кілька польських родин, які до поляків не признаються. В загальному населення складається з 80 різних прізвищ. Із них половина закінчується на -ський та -ич. Два прізвища татарського походження (Болук й Алі). Татари вихрестилися і поодру­жувалися з християнками.

Село почало осідати десь близько 1500 року на південний схід від теперішнього і мало назву Ямгорів.

Під час татарського наїзду 1622 року воно було цілком знищене, лише декільком родинам вдалось уціліти. Мешканці ховалися поміж скель уздовж потока Гуркала.

Після татарського набігу село стало відбудовуватись у верхів'ї Гур­кала. Тут були початкові числа хат на чолі з центром тодішньої «куль­тури» - корчмою, яка мала перше число.

На полях височіли два кургани, на яких запалювали вогні при набігах татар. Від тих курганів взяли назву родини Курганевичів. Десь у тому місці, де тепер місцевий цвинтар, було турецьке посе­лення, сліди якого в формі черепків і пляшок знаходимо при копанні могил.