Сторінка
14

Суверенітет України

Так звану "європейсько-євразійську" геополітичну дилему ускладнює нерозв'язаність проблеми російсько-українських відносин. Стає очевидним, що існуюча в них напруженість значною мірою штучна. Ні в культурному, ні в економічному, ні в політичному або військовому вимірах вона не має достатніх підстав. Напевне, ця штучність стала наслідком невміння (або небажання) політичних еліт двох країн працювати у режимі політичного діалогу. Таку ситуацію

слід визначити як феномен "залишкової ідеологізації". З одного боку "конфлікту" в перші роки незалежності України бачили настрої національного романтизму та провінційного нонконформізму, а з іншого - традиційна зверхність у ставленні до "молодшого брата". Геополітичний словник, який визначав би суть російсько-українських відносин у перший період після розпаду СРСР, мав би категоричний характер: або "Геть від Москви!", або "Україна - це Малоросія" (тобто південна окраїна Росії). З обранням Президентом Л. Д. Кучми позиція України позбавилася нереалістичних складових у відношеннях до Росії, чого, на жаль, не можна сказати про певні кола московських політиків. Саме в цьому причина неузгодженостей у російсько-українських відносинах. Очевидно, що ідентифікація України як сфери "життєвих інтересів" Росії однаковою мірою ідентифікує Росію як сферу "життєвих інтересів" самої України, для якої вона (Росія) є головним торговельним партнером та постачальником сировини. Слід зважити на те, що у разі вибору Україною "євразійського" шляху, їй доведеться ідентифікувати себе у просторі політичних та економічних перспектив розвитку Росії. А тут дуже багато невідомого. Навряд чи слід повністю погоджуватися з думкою деяких західних спостерігачів, що "демократичні реформи в Росії незворотні". Українську громадськість не може не турбувати процес легiтимiзацiї радикально-націоналістичних тенденцій у російському політичному житті, посилення позицій військових і представників військово-промислового комплексу у структурах російської влади, прагнення Росії контролювати геополітичний простір СНД та деякі країни на Близькому Сході й у Південно-східній Азії. Більшість західних спостерігачів та експертів визнають посилення в російській зовнішній політиці, якщо і не відкрито імперських, то принаймні проімперських настроїв.

Але й відверта відмова від "євразійського вектора" теж неможлива. Сучасна Європа - це скоріше своєрідний елітарний клуб, де існує чітка система розпізнавальних знаків "свій-чужий", і Україні там поки що відводиться досить умовна роль. Тим більше, що російський політичний істеблішмент відчуває гостру алергію на будь-які самостійні зовнішньо й внутрішньополітичні кроки України.

Слід відзначити, що з точки зору геостратегічних інтересів України не існує (і не може існувати, враховуючи культурну та історичну близькість) принципових перешкод для того, щоб визнати Росію своїм геостратегічним союзником. Але наскільки саме російський політичний істеблішмент готовий визнати Україну повноцінним геостратегічним союзником? Доля так званого масштабного договору між Росією та Україною є своєрідною відповіддю не це питання.

Відносини з Росією найближчими роками будуть займати центральне місце в зовнішній політиці України. Помітний вплив "російського фактора" відчуватиметься і в стратегії внутрішньої політики, в усіх сферах суспільного життя.

Вкрай важливим є те, що характер російсько-українських відносин впливає на розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні. Суб'єкти політичної діяльності пов'язують з ними внутрішньополітичні проблеми, власні політичні інтереси і намагання. Це призводить до постійно діючого конфлікту між політичними силами національної і прокомуністичної орієнтації. Беручи до уваги, що політична карта України традиційно має регіональний вимір, незбалансованість відносин між двома країнами провокує певну напругу між Східними регіонами, де превалює електорат політичних сил "лівої" орієнтації, і Західним регіоном, де традиційно віддавали перевагу політичним орієнтаціям національного спрямування. Крім того, питання українсько-російських відносин постійно провокує конфлікти лінією Крим-Центр. Проросійські політичні орієнтації відчутно впливають на суспільну думку півострова.

Найбільш оптимальним варіантом українсько-російських відносин видається так звана модель "кооперативної незалежності" — міждержавних відносин, які базуються на зміцненні стабільних і самостійних держав, що кооперуються, співробітничають на двосторонній основі. Це стосується як господарської, фінансової, так і політичної сфер діяльності. Ця модель виключає утворення будь-яких масштабних воєнно-політичних альянсів, але передбачає можливість утворення координуючих міждержавних організацій для досягнення спільних цілей, вирішення спільних економічних та екологічних питань тощо. Саме така модель має бути, на думку авторів, стратегічною метою України в стосунках з Росією.

На жаль, поки що спостерігаються намагання Росії використати іншу модель для українсько-російських відносин, а саме - так звану модель "реінтеграції під пануванням Росії". Тут Росія бере на себе роль "собирательницы земель" колишнього СРСР. Для виконання цієї ролі російський політичний істеблішмент використовує різні засоби тиску: енергетичний, військовий, політичний, економічний, етнічний. Слід зазначити, що економічна криза в Україні сприяє цьому. Але після прийняття нової Конституції України можна сподіватися, що тиск на Україну з боку Росії буде обмежений певними політично-юридичними рамками. Марно сподіватися, що Україна в недалекому майбутньому позбавиться тиску з боку Росії. З цим слід рахуватися при розробці як зовнішньополітичної стратегії, так і внутрішньої політики. Вагомим здобутком було своєрідне відкриття Південно-східного напряму української зовнішньої політики, пріоритет якого буде посилюватися у процесі подальшого розвитку партнерства .

Тривимірна система геополітичних координат (тобто Захід-Росія-Південно-Східний напрям) має для України суттєву перевагу, оскільки економічна координата є цілком самостійною й економічний прагматизм є визначальним фактором. Окрім цього, третій компонент тріади - Південно-східний напрям (ПСН) (тобто країни Чорномор’я, Центральної Азії, Східної та Південно-східної Азії, Близького Сходу) - дозволяє суттєво зменшити вплив історичного досвіду минулого, оскільки з переважною більшістю країн ПСН Україна не мала самостійних відносин або ж мала їх, але в межах зовсім іншої, радянської системи. Бачення України в тріадному просторі дозволяє збільшити ступінь свободи і поле вибору держави в системі зовнішніх пріоритетів та компенсувати політичні й економічні дисбаланси, що існують в діадній системі Росія-Захід. Необхідність проведення активної політики економічного просування України в ці регіони пояснюється як найбільшими у світі обсягами ринків (Китай, Індія, Пакистан, Індонезія, В'єтнам, Єгипет, Нігерія), так і їх відносною невибагливістю, що важливо з огляду на недостатню конкурентоспроможність українських товарів та промислової продукції. Водночас тут є країни з високими технологіями та значними обсягами вільних фінансових ресурсів (Японія, азіатські "молоді тигри", країни Перської затоки, Ізраїль). Через ПСН проходять важливі транспортні комунікації глобального та регіонального рівнів, які мають життєве значення для України, як, наприклад, чорноморські протоки. Спрямування зусиль на утвердження в цьому регіоні окупиться у перспективі створенням експортно-орієнтованої української економіки.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  15 
 16 


Інші реферати на тему «Історія, теорія держави і права»: