Сторінка
3

Всесвітня історія становлення бібліотечного соціального інституту

Бібліотеки Середньої Азії і Кавказу відіграли велику роль у становленні національних культур.

Київська Русь

Найбільш поширеними з бібліотек середньовіччя були церковні та монастирські. Перші бібліотеки з’явилися у часи створення Київської Русі. Найдавніша згадка про бібліотеку на Русі датується 1037 р. У літописах засвідчено, що князь Ярослав Мудрий збудував у Києві кам’яних собор св. Софії і передав йому зібрання книг. Створення першої на Русі бібліотеки, поряд з іншими заходами в галузі освіти, відповідало державним інтересам і сприяло зміцненню незалежності церкви Київської Русі від Візантії. Певно, ця бібліотека була не тільки центральною книгозбірнею церкви, але й державною власністю. Кількість книг – невідома, тому що бібліотека не збереглась. У минулому столітті деякі історики вважали, що вона нараховувала „тисячі книг рукописних і різних дорогоцінних манускриптів, писаних на різних мовах”. Зараз фахівці вважають, що бібліотека налічувала 500-700 томів.

Можна припустити, що фонд цієї бібліотеки складався як з перекладної, так і з оригінальної літератури. Бібліотека мала „Житіє святих” – свого роду серію про життя видатних людей, твори енциклопедичного характеру, книги, які містили відомості з філософії, історії, географії, астрономії і мали велику пізнавальну та наукову цінність.

У Х-ХІІ ст. створюється на Русі й оригінальна література. Митрополит Іларіон написав „Слово про закон і благодать”. „Слово” монаха Кирила Туровського було написане з приводу церковних свят. Це не суто релігійні книги, обидві відзначаються ліризмом і зворушливістю викладу. Книга державного діяча „Поучение Володимира Мономаха” закликала до навчання. Вершина культури того часу – „Слово о полку Ігоревім”, яке Бєлінський назвав „запашною квіткою давньоруської поезії”.

Велике зібрання книг церковнослов’янською і грецькою мовами мала бібліотека Києво-Печерського монастиря. Києво-Печерський монастир відомий тим, що в ньому жив і працював перший історик східних слов’ян Нестор, освічена людина свого часу, яка володіла багатьма мовами, автор „Повісті временных лет”, „Чтенія про князів Бориса і Гліба” і „Житія Феодосія Печерського”. В „Повісті временных лет” він дав узагальнену картину життя і розвитку народів Київської Русі.

Монастирі ХІ ст. відігравали важливу роль у розповсюдженні грамоти й освіти, ведучи літописи і переписуючи книги. Статут монастирів передбачав посаду книгозберігача і зобов’язував монахів читати книги. До навали татаро-монголів існувало вже близько 70-ти монастирів з бібліотеками. Фонд лише богослужбової літератури нараховував 90 тисяч назв. Монастирські бібліотеки збирали і розповсюджували в першу чергу релігійну літературу, але одночасно були і центрами світської літератури.

Найбільшим центром культури був Новгород Великий. Більше половини загальної кількості стародавніх книг ХІ-ХІV ст. збереглося саме у Новгороді. Місто не постраждало від татаро-монгольської навали, протягом століть накопичувало і зберігало давні пам’ятки руської писемності. Знаходилися вони в Софійському соборі. У бібліотеку приїздили з віддалених монастирів і переписували тут книги. Фонд Софійської бібліотеки нараховує близько тисячі рукописів у шкіряних оправах і стародрукованих видань.

Літописи стверджують: у Києві та Новгороді не лише існували школи, училища, бібліотеки, а й жили справжні любителі книг. До недавнього часу, майже до половини ХХ ст. , існувала думка, що грамотність, освіченість у стародавній Русі були привілеєм духовенства та князів. Про те в 1951 р. у Новгороді археологами знайдена берестяна грамота – невеличкий темнуватий шматочок березової кори з текстом. Подальші відкриття довели – грамота відома в Новгороді з Х ст. не тільки боярам, князям але і купцям, ремісникам, селянам. Нерідко й жінки володіли письмом і були освідченими.

Монастирські бібліотеки на Русі в ХІV- ХVІІ ст. Створення, політичний й економічний й розвиток багатонаціональної Московської централізованої держави обумовили подальший розвиток національної культури. Цей період характеризується швидким зростанням кількості монастирів, що мали велике зібрання рукописних і друкованих книг. Найбільш значними були бібліотеки Соловецького монастиря (1478 книг у 1676 р.), Кирило-Білозерського (≈ 1920 книг у 1664 р.), Києво-Печерського.

У фондах цих бібліотек зберігалася переважно релігійна література: твори діячів церкви, псалтирі, служебники, молитовники і інші. Зберігалась і література з вітчизняної історії – староруські літописи, історичні пісні та сказання, повісті про великих князів, та московських царів, історії міст та монастирів. Книжкові фонди монастирських бібліотек поповнювалися за рахунок обміну (книгами) з бібліотеками інших монастирів, внесків князів, бояр, духовенства: іноді книги для монастирських бібліотек переписувалися, або привозилися з за кордону.

Монастирі були основним місцем зберігання пам’яток давньоруської писемності та книг, що дійшли до нас завдяки існуванню монастирських бібліотек.

Бібліотеки середньовічних університетів

Починаючи з VІІІ ст. в Арабському Холіфаті, ІХ ст. у Візантії, ХІ ст. у Західні Європі дістає широкий розвиток новий вид бібліотека університетська. Перші університети в Європі виникли в ХІ ст. з єпископських шкіл або з приватних об’єднань викладачів, що навчали філософії, праву, медицині. При них організовуються бібліотеки: в ХІ ст. бібліотека при Болонському університеті, з ХІ і до початку ІV ст. в Сорбонні (Париж, Франція), Оксфорді, Кембріджі (Великобританія), Лісабоні (Португалія). У ІV ст. організовані бібліотеки університетів Центральної Європи: Празького (Чехо-Словатчина), Ягелонського (Краків, Польща), Віденського (Австрія). Всього у ХVІІ ст. в Європі нараховувалось 65 університетів, статут яких передбачав створення бібліотеки. Світської та наукової літератури тут було значно більше, ніж у церковних та монастирських бібліотеках. Найбільш цінні книги приковувались ланцюгами, тобто за межі бібліотеки не видавалися.

Основу університетських бібліотек становили власні бібліотеки видатних людей того часу. З університетів і їх бібліотек прийшла освіта, що заклала фундамент Відродження.

Епоха Відродження

Соціально-економічними передумовами епохи Відродження стала поява мануфактурної промисловості, розширення торгівлі, що вимагало розвитку точних наук.

Раніше за інші країни відродження переживає Італія. У кінці ХІІІ ст. Флоренція стала колискою гуманістичної культури. Гуманісти високо цінили книги, бібліотеки: виявляли небувалий інтерес до античності, вивчали грецьку і латинську мови, літературу, філософію; розшукували твори давньогрецької і давньоримської літератури, збирали книги. Серед них Франческо Петрарка, який свою бібліотеку заповів Венеції.