Сторінка
3

Необхідна оборона

а) прав та інтересів особи, яка захищається;

б) прав та інтере­сів іншої особи (фізичної чи юридичної);

в) суспільних інтересів;

г) інтересів держави.

Не є необхідною обороною захист особи від правомірного затримання працівниками правоохоронних органів. Водночас захист від явно незаконного затримання розглядається як необхідна оборона навіть у випадках, коли його здійснюють особи, які відповідно до закону мають право на таке затримання. Не вва­жаються необхідною обороною дії, вчинені у відповідь на напад, умисно спровокований "потерпілим" з метою здобути собі перева­ги особи, яка обороняється.

Характерними прикладами провокації посягання є інспірування бійки, щоб втягнути в конфлікт певну особу і під приводом здійснення необхідної оборони розправитись з нею. За створення провокуючої обста­новки і наслідки, що настали в результаті дій злочин­ця, які він маскував під необхідну оборону, настає від­повідальність на загальних підставах;

2) оборона може здійснюватись лише від суспільно небезпечно­го посягання, тобто діяння, ознаки якого передбачені КК. Закон не називає прямо таке посягання "злочином", оскільки правомірною вважається оборона не тільки від діяння, яке у кримінально-право­вому розумінні є злочином, а й від суспільне небезпечного пося­гання такої, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відпо­відальність, чи неосудної особи, яке через відсутність належного суб'єкта не визнається злочином. Суспільно небезпечне посягання може бути не тільки нападом, а й іншою кримінально караною дією (крадіжкою, зґвалтуванням тощо). Не виникає стану необхідної оборони у разі "захисту" зазначених у ч. 1 ст. 36 охоронюваних законом прав та інтересів від діяння, яке через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11). Тому, наприклад, вбив­ство особи, яка проникла в чужий сад для крадіжки кількох яблук, розглядається не як вбивство з перевищенням меж необхідної обо­рони, а як умисне вбивство (ст. 115);

3) за загальним правилом необхідна оборона має бути своєчас­ною. Вона можлива від наявного посягання, тобто такого, яке вже почалось і ще не закінчилось. Однак у ряді випадків така оборона можлива і до початку або після закінчення посягання.

Стан необхідної оборони виникає не лише в момент сус­пільне небезпечного посягання, а й за наявності реальної загрози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з'ясування цього не­обхідно врахувати поведінку нападаючого, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу особі, яка захищається, сприймати загрозу як реальну.

При вирішенні питання, чи не із запізненням застосовано оборону, слід виходити з того, що для особи, яка обороняється, за обставинами повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, і той, хто захищався, допускав помилку щодо необхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він перебував в стані необхідної оборони[10].

Отже, оборона можлива і до початку фізичних дій посягаючого з моменту, коли виникла реальна загроза посягання. Встановлення у приміщеннях, на воротах, дверях різних охоронних пристроїв, що здатні завдати тяжкої шкоди здоров'ю або й позбавити життя (капкани, пристрої з електричним струмом тощо), за загальним правилом, не може вва­жатися діянням, вчиненим у стані необхідної оборони, через його явну передчасність.

Проте якщо особа, знаючи, що на неї. її рідних, близьких, ділових партнерів або інших осіб готується напад, з ме­тою його відбиття встановлює такий охоронний пристрій або при­водить у "бойовий" стан, і цей пристрій в момент нападу спрацьо­вує проти нападника, то вчинене, з урахуванням положень ч. 5 ст. 36, слід оцінювати як таке, що вчинене у стані необхідної оборони.

Оборона проти явно закінченого посягання є неправомірною. Якщо ж той, хто захищається, за обставинами справи не міг усві­домити, що посягання закінчилось, його дії (хоча б і після об'єктив­ного закінчення посягання) вважаються вчиненими в стані необхід­ної оборони. Перехід зброї чи інших предметів від нападника до того, хто захищається, сам по собі ще не свідчить про закінчення посягання[11].

У випадках так званої запізнілої оборони, коли дії щодо захисту були вчинені в умовах явного припинення посягання, осо­ба, яка оборонялась, несе кримінальну відповідальність за заподія­ну шкоду на загальних підставах;

4) посягання має бути реальним, а не існувати лише в уяві того, хто захищається. Як правило, заподіяння шкоди в процесі "захисту" від уявного нападу підлягає кримінально-правовій оцінці на загаль­них підставах. Водночас, за певних обставин такий захист, який іменується уявною обороною, може бути визнано правомірним;

5) шкода при необхідній обороні може бути заподіяна тільки то­му, хто посягає. Якщо при необхідній обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до посягання особі, то відповідальність, залежно від наслідків, може настати за заподіяння шкоди з необережності;

6) необхідна оборона може здійснювати­ся для захисту охоронюваних законом прав та інте­ресів особи, яка захищається, або іншої особи, а та­кож суспільних інтересів та інтересів держави. Тоб­то особа вправі захищати не тільки власні інтереси, але й інтереси

інших громадян, суспільства та держави, а від­повідні службові особи зобов'язані це робити в межах своїх повноважень. Отже, у стані необхідної оборони можна діяти, захищаючи дуже широке коло охоронюва­них кримінальним законом суспільних відносин.

Деякі злочини за своєю суттю і спрямованістю сус­пільної небезпеки не можуть припинятись шляхом не­обхідної оборони (обман покупців та замовників, да­вання хабара тощо).

7) при необхідній обороні допускається заподіяння лише такої шкоди, яка є необхідною і достатньою в даній обстановці для не­гайного відвернення чи припинення посягання. Закон не вимагає механічної рівності між засобами і характером оборони та засоба­ми і характером посягання. Правомірним буде і застосування більш серйозних засобів або заподіяння більш значної шкоди, ніж ті, що об'єктивно були достатніми для відбиття нападу, якщо особа, яка оборонялась, не могла правильно оцінити обставини нападу і виб­рати абсолютно адекватні засоби оборони чи заподіяти при захисті виключно необхідну для відбиття нападу шкоду. Проте заподіяння при необхідній обороні явно надмірної шкоди, якщо той, хто обо­ронявся, розумів, що посягання можна припинити із заподіянням менш значної шкоди, за певних умов може бути визнане переви­щенням меж необхідної оборони.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5 


Інші реферати на тему «Військова справа, ДПЮ»: