Сторінка
10

Філософія Плотіна та Орігена

Відмінними ознаками викладеного тепер вчення Орігена про Св. Трійцю і значення його в історії догматичного розвитку Сходу зрозумілі самі по собі.

По-перше: воно пронизане наскрізь оригінальністю, відрізняється цілісністю і систематизованістю, і відноситься до поглядів попередників церковних письменників, як великий трактат до коротких уривчастих зауважень.

По-друге: вплив неоплатонізму дав йому можливість побачити в церковному вченні про Бога Отця і Сина Його такі важливі сторони, які зовсім вислизали з перед очей його попередників. Але цей вплив не накладав на нього важких тягарів, як це було з залежністю апологетів від Філона, яка заставляла їх вносити в свої системи внутрішні протиріччя. Засвоївши вільно найкращі неоплатонічні ідеї, Оріген охристиянізував їх і надав їм церковний характер. Піднесене розуміння про Єдине, яке розвинув Плотін, він спромігся зєднати з християнським вченням про Бога, як Особистість, яка володіє повнотою самосвідомості, і та абстрактність, яку він запозичив у Плотіна, послугувала йому лише засобом, щоб возвеличити Божество над всім умовним і конечним. Єдине Плотіна дає буття Розуму через закон необхідності, облишене волі, думки і самосвідомості, воно перебуває в процесі виникнення Розуму, залишається нерухомим і Розум народжується без згоди і без волі Його. Джерелом буття Сина є воля Отця, від Якої Син виникає, як її бажання. Взаємостосунки між першим і другим началом, як силою ( ) і енергією ( ) накреслені в неоплатонізмі, змусили Орігена глибше проникнути в процес Божественного життя і зрозуміти Сина, як міць (vigor), яка народжується від великої і безмежної сили Божества і як внутрішнє само одкровення Отця. І неможливо не помітити, що буття Сина в системі Орігена достатньо більш мотивоване, ніж у Плотіна. Там – це справа фізичної необхідності, несвідомого процесу розвитку, який визначається загальним логічним законом.

По-третє: вічне народження Сина від Отця у Орігена пояснюється не тільки самою сутністю Отця, але і значення Сина для особистого Його життя. Отець народжує Сина не тому тільки, що хоче і може народити Його, але тому, що Сам має потребу в Ньому, як Своєму особистому блазі.

По-четверте: вічне і постійно тривале народження Сина – це, безсумнівно, найблискучіший пункт в ученні Орігена. В розвитку і логічному обґрунтуванні цієї тези Оріген високо підіймається над рівнем своєї епохи і випереджує ідею, яка лежить в основі нікейського віровчення. Однієї цієї тези було достатньо, щоб звільнитися від багатьох недоліків попередньої епохи:

Слово внутрішнє і Слово проявлене і “ичтичение” були також несумісними з вченням про вічне народження. Навпаки, Оріген всюди прагнув розуміти Сина і Св.Духа, як вічне і трансцендентне самоодкровення Отця, яке випливає з особистої Його сутності, але на жаль ця трансцендентність послаблюється визнанням вічності світу, і якщо апологети посували межі народження Сина до межі часового світу, то Оріген переніс самий світ в сферу вічного.

По-п’яте: вчення про “єдиносущність” Оріген заперечував, але створене ним глибоке і повне розуміння і переконання про Сина, як міць (енергію), яка актуально виражає всю велику і безмежну, всемогутню силу Отця, якою Він живе і все тримає, - як всю повноту Божества, яка проявилася реально, implicite вміщувала в собі думку про єдиносущність, і зробилася початковим пунктом у пізніших богословів для захисту цього вчення. Визнання вічного буття світу поряд з Божественним затьмарило у Орігена його основну ідею про Сина, як всієї повноти Божества, виявленої реально, і у нього, як і у апологетів, Логос є перехідною ланкою від Бога до світу. Вже неоплатонічна філософія повинна була зробити на нього в цьому відношенні сильний вплив. Загальне правило тут говорило: “все народжене не може бути кращим від того, хто народжує, але, будучи меншим, воно є лише образом того, хто народжує і отримує від нього визначення і вигляд”. Єдине народжує Розум, залишаючись незмінним: але не сповіщає і не може сповістити останньому ні Своєї сутності, ні якостей; перебуваючи завжди єдиним і простим, Воно створює в Розумі подвійність і множинність. Ми вже бачили, що Оріген розуміє Сина Божого схоже до неоплатонічного Розуму, як якусь множинність, як Премудрість, яка споконвіку містила в Собі весь план світобудови, окреслений в цілому і в нюансах. Але неоплатонізм не міг сам по собі підштовхнути до того крайнього субординалізму, який спостерігається у Орігена. Сферу Божественного він різко відмежував від світу умовного і конечного. Джерело субординалізму Орігена необхідно шукати скоріш в іншому впливі, у впливі Філона, який випадково влився в його систему і порушив її цілісність. Філон перший визначив Логоса, як посередню природу між народженим і ненародженим буттям, яка взаємодіє з тим і іншим. Ця ідея, яка лежала в основі всього його апологетичного богослів’я отримала пануюче положення і розвинута в тій послідовності і обґрунтуванні, на яку був здатний цей знаменитий мислитель. “Логос є дещо середнє (medium) або посередник між всім творінням і Богом і стоїть посередині між ненародженою і народженою природою”. Ненародженість природи – Отця і першопочатковість всіх Його властивостей Оріген зробив основним пунктом своїх міркувань про Сина Божого, і тому субординалізм отримав у нього не той випадковий і зовнішній характер, який ми спостерігаємо у апологетів. Він утвердив його стосовно походження Сина і Духа від Отця і причину його вказав в самій основі їх буття. Тому, ще в IV столітті цей субординалізм являв собою таку силу, на боротьбу з якою повинні були витратити багато сил і часу захисники пікейського віровчення. І в цій сфері, сфері підкорення Сина і Духа Отцю, Оріген залишився оригінальним.

Вчення Орігена поширилися на Схід так само швидко, як Тертуліанівські формули на Захід. Але і того, що слід було очікувати, тут воно не принесло тих завершених результатів, які викликали торжество вчення Тертуліана для Західної Церкви. Лише в одному відношенні Оріген нагадує в своєму історичному положенні Тертуліана: схоже як і Тертуліан, Оріген був останнім оригінальним східним богословом за перші три віки, але його вчення не тільки не завершило догматичного розвитку, а навпаки дало потужний поштовх для подальшого руху. Богослов, який поставив перед собою серед безлічі різних завдань, і боротьбу з модалізмом, він найменш посприяв своєму завданню. Людей з поривчастим релігійним почуттям модалізм саме і захоплював своїм вченням про однаковість і рівність Сина з Отцем. Крім того, в богословській системі Орігена слабкими були саме ці елементи, які могли стримати розповсюдження цього руху. Думки Орігена схилилися саме в іншу сторону і в найяскравішому світлі становили не єдність, а відмінність Сина від Отця, і не було випадковим явище, що в 60-их роках ІІІ століття незадовго до смерті Орігена в сусідніх від Олександрії церкви майже відкрито стали на бік Савелія.