Сторінка
4

Майбутнє: проблеми прогнозування

Останніми роками у філософській літературі з'явилось чимало праць, присвячених всебічному аналізові футурологічних уявлень про майбутнє.

Російські філософи (Є.А.Арабогли, І.В.Бестужев-Лада, Г.Ш.Шахназаров), українські філософи (В.І.Шинкарук, В.І.Куценко, В.В.Косолапов, О.М.Гончаренко та ін.), зарубіжні дослідники (Г.Еделінг, Е.Ханке, Г.Парсонс та ін.) дали розгорнутий аналіз футурології, показали основні етапи її еволюції, здійснили класифікацію різних її напрямків. Зокрема, виділяються буржуазно-ліберальний реформізм, демократично-просвітницький напрямок, а також екологічна, апологетична, оптимістична, реалістична, соціоісторична, глобально-катастрофічна та інші тенденції.

Особливе місце серед футурологічних організацій посідає Римський клуб — міжнародна неурядова організація, створена у квітні 1968 р. на зустрічі ЗО західноєвропейських вчених, бізнесменів, громадських діячів в італійській столиці, які зібралися з метою неформального обговорення перспектив розвитку людства. Сьогодні її членами є понад 100 авторитетних діячів науки і культури із 47 країн світу. Члени клубу дотримуються різних світоглядних концепцій, але їх об'єднує турбота про майбутнє людства, зацікавленість у розв'язанні глобальних проблем на основі співробітництва всіх країн.

За визначенням першого його президента А.Печчеї, "Римський клуб" — це "невидимий коледж", мета якого "сприяти тому, щоб люди якомога ясніше і глибше усвідомлювали труднощі людства". Інша мета полягала у використанні всіх доступних знань для того, щоб стимулювати встановлення нових стосунків, політичних курсів і інститутів, які б допомагали виправленню сучасної ситуації. За роки свого існування члени Римського клубу виконали понад 15 фундаментальних досліджень перспектив розвитку сучасної цивілізації.

Основні науково-соціальне прогнозування охоплює всі стотеопетичні рони людської діяльності: науку і техніку, хаоактепистики продуктивні сили, виробничі відносини, соціального прогнозування демографічні процеси, охорону здоров'я, народну освіту, житлове будівництво, літературу і мистецтво, міжнародні відносини, освоєння земних надр, океану і космічного простору тощо.

Проблемами прогнозування, його теорією, займається прогностика — ще зовсім молода наука, що вивчає закони, принципи і методи прогнозування, розробляє проблеми логіки і класифікації різних типів прогностичних досліджень. Вона переживає ще тільки становлення, але вже є важливим інструментом побудови наукових альтернатив майбутнього. Значний внесок у розвиток прогностики, розробку нових методів прогнозуваня і прогностичного моделювання складних систем внесли українські вчені В.М.Глушков, О.Г.Івахненко, Г.М.Добров, В.В.Косолапов та ін.

Є принципова різниця між прогностикою і футурологією, яку чимало західних вчених намагаються представити як окрему науку про майбутнє. Оскільки передбачення і прогнозування є однією з найважливіших функцій науки взагалі, штучне виділення їх в окрему галузь навряд чи доцільне. Інша річ, коли мова йде про розробку специфічних методів і прийомів прогнозування, що і є предметом прогностики. До речі, такий погляд висловлюють не тільки вітчизняні вчені, а й такий міжнародний орган, як Інститут соціального розвитку при ООН. Його спеціалісти визначають прогностику як "спосіб розгляду соціальної реальності з використанням усіх доступних інструментів, а не як науку, що має специфічний предмет".

Однією з найважливіших функцій прогностики експерти ООН вважають вчасне інформування широких кіл громадськості про проблеми, що можуть виникнути в окремій країні чи перед людством взагалі, про шляхи досягнення певних цілей соціально-економічного розвитку на різних рівнях.

Передбачення має комплексний характер, в його основі лежить такий принцип діалектики, як всебічне охоплення предметів. Воно пов'язане з мисленим "випередженням" розвитку самого предмета і умов його існування. Передбачити — означає відповісти, яким чином і чому розвиватиметься даний предмет, які особливості й умови цього процесу розвитку і який його можливий результат. Наукове передбачення дає принципово нове знання про об'єкт, що здобувається в результаті всебічного дослідження і відображає нові аспекти прийдешнього явища чи предмета. Тому це знання виступає новим у всій системі знань.

У процесі пізнання людина поглиблює свої знання, розкриває майбутнє, прийдешнє, перевіряючи їх на практиці. Суспільно-історична практика є не тільки джерелом пізнання, а й єдиним критерієм істинності його результатів. Нові висновки, одержані в процесі пізнання, визнаються вірогідними лише тоді, коли конкретні дії людей, побудовані на цих висновках, дають передбачені результати. Збіг передбаченого результату, сформульованого на основі нових знань, з практичним результатом, досягнутим із урахуванням цих же нових знань, є підставою переконання у вірності відображення людьми властивостей і певних законів об'єктів.

Отже, тільки в процесі практичної діяльності відбувається перевірка вірогідності передбаченого, відмежування від вигаданого, надуманого, ілюзорного пророцтва. Практика дає можливість гіпотезі перейти в наукову теорію, а можливий передбачений факт робить фактом дійсності. Вищезгадані методологічні положення про роль суспільно-історичної практики у процесі пізнання дають можливість правильно зрозуміти специфічність співвідношення суб'єкта й об'єкта в науковому передбаченні, а також категорій емпіричного і теоретичного, конкретного й абстрактного, історичного і логічного, можливості й дійсності, випадковості й необхідності і т.д.