Сторінка
3

Проблема загальності естетичного почуття у трансцендентальній естетиці Канта

Ляйбніц водночас зводить проблему смаку до відношення між чуттєвістю та розсудком. Чуттєвість, за Ляйбніцем, є туманне, смутне пізнання, яке розсудок покликаний пояснювати та впорядковувати. Чуттєве задоволення від прекрасного є тому безпосереднім відчуттям порядку, який може оцінити в усій повноті лише розсудок. Звідси йде тенденція визначати смак як здатність інтуїтивно відчувати прекрасне, як почуття, що не залежить від будь-яких утилітарних причин та яке стосується лише приємної зовнішньої форми.

А. Г. Баумгартен порушує проблему виявлення законів основної структури чуттєвості як такої. Краса, за Баумгартеном, є досконалістю, але доскона-лістю, яка зумовлена законами чуттєвос-ті. Хоча остання й належить до більш низького щаблю порівняно з раціональ-ним знанням, але володіє власною до-цільністю. Це не лише крок до визнання незалежності естетичної сфери від теоретичної, а й крок до переоцінки чут-тєвого та ірраціонального. Таким чином, полеміка з приводу структурного принципу мистецтва та природи естетичного почуття в німецькій естетиці привела до окреслення проблеми смаку, до визнання притаманної йому антитези суб’єктив-ного та всезагального й виділення у ньому моментів безпосереднього сприйняття та осмислення. Виявити природу всезагальності людського почуття стає завданням трансцендентальної естетики Канта. А. С. Канарський вважає, що надбання Канта полягало в тому, що його “цікавило не те чи інше конкретне задоволення або незадоволення, а сама можливість їх втілення у понятті, інакше кажучи, втілення їх всезагального та необхідного вираження”4.

Розглядаючи поняття “чуттєвого”, мо-жна відмітити, що на вищезазначеному розрізненні розуміння його не закінчу-ється. У “Критиці здатності до судження” під терміном “естетика” Кант розуміє вже не те, що означає цей термін у “Критиці чистого розуму”. У першій “Критиці” терміном “естетика” називалася частина гносеології — вчення про апріорні форми чуттєвості — простір і час. У зв’язку з цим розглядались значення, які ці форми мають для обгрунтування математики. Цим питанням присвячена перша частина “Критики чистого розуму”, яка названа “Трансценден-тальною естетикою”. Тут апріорні форми чуттєвості слугують основою структури чуттєвого досвіду взагалі, але не під-ходять для пояснення принципової сторони оціночного моменту, який притаманний смаку.

На цьому рівні Кант вважає, що трансцендентальний метод до суто естетичної сфери застосувати неможливо. “Джерело смаку, почуття прекрасного, вірогідно, має в основі емпіричне походження та не допускає пошуків апріорних законів, які були б здатними лягти в основу та скласти всезагальний критерій”5. Цю точку зо-ру Кант викладає у одній з приміток до “Критики чистого розуму” (видана в 1781 р.). Але на цій констатації філософ не зупиняється. В естетиці він вводить ще одну здатність, яка, крім розсудку та розуму, входить у число апріорних, не обумовлених емпірично здатностей люд-ської душі і яка пов’язана зі специфічно людською чуттєвістю. Потім на основі здатності до судження Кант визначає естетичне почуття.

Логічна операція судження склада-ється з підведення одного поняття під інше, суб’єкта судження під предикат. Цій логічній функції відповідає визначальна діяльність суб’єкта, за допомогою якої багатоманіття чуттєвості підводить-ся під єдність поняття розсудку. Таке підведення необхідне, якщо врахувати, що спочатку чуттєвість і розсудок у Канта розділені. Таким чином, у разі теоретичного пізнання здатність до судження виступає як уява, що здатна створити наочну схему тієї діяльності, логічне вираження якої представляє собою категорія розсудку. Але тут здатність до судження не є самостійною законодавчою здат-ністю, законів вона не дає, тому на цьому рівні немає третьої сфери, яку можна було б, за Кантом, поставити поряд зі світом природи та світом моральності. Вона не створює, таким чином, третього світу, а передбачає лише особливий засіб розгляду природного світу. “Якщо повинно існувати поняття або правило, яке з першопочатку виникло зі здатності судження, то, за Кантом, воно повинно бути поняттям про речі природи тією мірою, якою природа відповідає нашій здатності до судження. І, отже, про таку властивість природи, про яку можна було б скласти поняття лише за умови, що її устрій відповідає нашій здатності підво-дити певні часткові закони під більш загальні, що не дані”6.

Виходячи з цього, уява є не репродуктивною уявою, яка відтворює образ предмета, який уже споглядався, а продуктивною, або творчою, уявою, котра вперше творить образ. У “Критиці чистого розуму” Кант показує, що уява виконує завдання творення наочного образу або схеми поняття. Оскільки саме поняття розсудку виступає як правило синтезу багатоманітностей, то уява, яка афектується розсудком, творить ніби наочну схему цього правила, тобто ту часову схему, “фігуру”, що утворюється послідовністю моментів часу, які вказують, як має здійснитися правило, що задано у вигляді категорії розсудку. Розсудок визначає, якого роду правило має прийняти наочну форму, схему. Тут уява є заздалегідь запланованою, а тому не дивно, що створений нею образ (схема) відповідає поняттю.

Але коли ця здатність розглядається самостійно, а не як допоміжний момент, необхідний для здійснення пізнання та практичної діяльності, то з’ясовується, що вона тісно пов’язана з почуттям задоволення та незадоволення, яке тим самим уперше дістає можливість свого пояснення засобами трансцендентальної філософії. Якщо будь-яке уявлення, говорив Кант, не відноситься нами до пізнавальної здатності, а викликає у нас почуття задоволення або незадоволення, то такий спосіб відношення до уявлення називається естетичним.

Щоб точніше визначити здатність до судження, Кант уводить ще одне роз-різнення. Він розрізнює здатність до судження залежно від того, як вона здійснює функцію підведення одиничної багатоманітності (багатоманітність споглядання) під всезагальне (поняття розсудку або ідею розуму). Якщо загальне або поняття дається, то судження, яке підводить під нього часткове, є визначальним. Якщо, навпаки, дається часткове, від якого слід перейти до загального, то судження є рефлективним. У першому випадку, як уже зазначалось, судження підкоряється апріорним законам розсудку, у другому — навпаки, оскільки часткові форми природи як такі не піддаються визначенню з боку апріорних законів розуму, а тому сприй-маються нами як випадкові. Необхідно прийняти інший апріорний принцип, котрий би обумовлював закони, згідно з якими стає можливим перехід від часткового до всезагального або, інакше кажучи, згідно з яким багатоманітність часткового у природі може бути осягнуто.

Згідно з цим принципом уява творить образ вільно, не керуючись ніяким поняттям, що збігається з вимогами розсудку. Цей принцип відповідає нашій пізна-вальній здатності. Ним керується рефлективна здатність до судження. “Рефлек-тивна здатність до судження, якщо вона бере участь у процесі пізнання, має значення лише регулятивного принципу, який керує науковим дослідженням, — вважає П. Гайденко, — але не значення конститутивного принципу, який дає лише розсудок”7. Стосовно природи рефлективна здатність до судження не може “пояснити або, точніше, визначити її, або дати для цього об’єктивну визначальну основу всезагальних понять природи . цього зробити вона не спроможна” за Кантом, вона рефлектує “відповід-но до свого суб’єктивного закону, відпо-відно зі своєю потребою, але водночас відповідно до законів природи”8, тобто відповідно до поняття, яке містить у собі основу діяльності предмета. Це поняття є цільовим, оскільки принцип рефлективного судження, тобто принцип, який керує переходом від часткового до загального, обгрунтовує його та виправдовує, відображає природу у її багатоманітності. Це поняття не виражає жодного визначення природи, жодного акту свободи, а є умовою, завдяки якій можливо розглядати природні об’єкти в порівнянні з універсально-послідовним досвідом, який виправдовує акт свободи. Здатність до судження, за Кантом, є чимось проміж-ним між розсудком як визначальним від-повідно до законів необхідності (світ феноменів) та розумом як таким, що визначає чистий акт свободи. Вона пов’язана з тією сферою досвіду людини, де антитеза між феноменом та ноуменом породжує усвідомлення їх внутрішньої єдності. Кант до цієї сфери відносить естетичний досвід, передвизначений апріорним принципом доцільності.