Сторінка
6
Фейєрбахові імпонувала ідея “реального людини, що почуває,”. Характерною рисою його матеріалізму був антропологізм, що полягає в розумінні людини як вищого продукту природи, розгляді людини в нерозривній єдності з нею. Природа - основа духу. Вона ж повинна стати основою нової філософії, покликаної розкрити земну сутність людини, якого так наділила почуттями і розумом і психіка якого залежить тілесної організації, володіючи разом з тим якісною специфікою, незвідної до фізіологічних процесів. Однак природна” сторона в людині Фейєрбахом гіпертрофувалася, а соціальна — недооцінювалася.
З усіх людських почуттів Фейєрбах виділяв почуття любові, маючи у виді моральну любов. Не вникаючи в усі тонкості гносеології, він зосередився на проблемі моральної суті релігії, що знайшло своє вираження в його основній праці “Сутність християнства”.
Вихідним пунктом поглядів Фейєрбаха є ідея, виражена в концептуальному афоризмі: “Не Бог створив людину, а людина створила Бога”. Таємницю християнства Фейєрбах вбачав в об'ективному вимірюванні людиною своїх сил, додавши їм потойбічний, відчужений від самої людини зміст. По Фейєрбахові, релігія не просто продукт людського неуцтва, як думали деякі автори. Вона має безліч достоїнств: у релігії не можна не бачити розпорядження до побожного відношення людини до людини, у першу чергу до піднесеного почуття взаємної любові.
Зосередивши на людині, на його почуттях дружби і любові, афористично яскраво характеризуючи любов, зокрема в шлюбних відносинах, Фейєрбах прагнув саме на цих морально-психологічних початках створити теорію творення суспільства, у якому царювали б любов і справедливість. Видимо, цим порозумівається те, що він вступив у ряди соціал-демократичної партії і проповідував ідеали соціальної справедливості, чим і підкупив своїх спочатку закоханих у його ідеї К. Маркса і Ф. Енгельса.
На закінчення необхідно сказати, що німецька класична філософія — це величезне досягнення в області філософії, досягнення, значимість якого важко переоцінити. Ми розглянули філософські ідеї кожного мислителя, що дозволяє побачити всі основні риси видатної індивідуальності. Разом з тим весь період розвитку класичної філософії з'являється як цілісний процес, що включає в себе взаємодія і протиборство різних концепцій, а також їхній взаємовплив.
6. Філософія Фіхте.
Значне місце в розвитку німецької класичної філософії Слід Йоганну Готлібу Фіхте (762—84). У філософії И. Канта він намагався усунути ідею предметів самих по собі і діалектично вивести весь зміст знання, тобто теорію і практику, з діяльності нашого Я. Фіхте вказав на протиріччя поняття “предмета самого по собі”, тобто “речі в собі”, — непізнаваної, що не впливає на світ явищ і в той же час укладає в собі причину явищ.
Усунувши це протиріччя, Фіхте прагнув перетворити критичний метод Канта в суб'єктивний ідеалізм, подібний ідеями Дж. Берклі. Для Фіхте справжня реальність — єдність суб'єкта й об'єкта; світ — це “суб'єкт - об'єкт, причому ведучу роль грає суб'єкт”. Фіхте конструює “суб'єктивний суб'єкт - об'єкт”. Спираючи на життєвий щоденний досвід людини, Фіхте пропонує відрізнити і протиставити реальна подія уявлюваному, існуючому лише у свідомості. Згідно Фіхте, увага свідомості може зайняти і факт, що вже зникли з безпосереднього споглядання, що був у минулому і тим самим? відбитий. Оскільки і при спостереженні реальної події; і при спогаді минулих дій у людини однаково проходить, зникає частина життя, частина часу, те Фіхте думає можливим обох явищ — уявлюване і реально існуюче — оголосити однаково реальними. А де ж критерій такої реальності? У суб'єкті — відповідає Фіхте. Отут мимоволі пригадуються слова Ф.И. Тютчева:
ПРО, нашої думки зваба, Ти, людське Я.
Сприймаючи предмет або задумавши про минулому, людина забуває себе. Самозабуття — це одна з особливостей людини, що переживає зв'язок з дійсністю. Звідси визначення дійсності: те, що відривається тебе від самого себе, і є дійсно відбувається і наповняє даний момент твого життя. Це і є, по Фіхте, початок і щирий фокус усієї філософії і життя. Прийшовши до такого загального визначення дійсності, не можна ототожнювати те, що зв'язано з дією людини в області уяви, з тим, що безпосередньо не залежить від нього. Таким чином, виходять два ряди дійсності: одна створює сама себе, інша виникає в результаті творчого акта свідомості того, кому потрібно її існування. Фіхте говорить: зверни увагу на цю дійсність, увійди з нею в зіткнення, і вона стане подією індивідуального життя, у якій як би утримується і зберігається життя об'єкта. Можливість такої залежності між реальним буттям і духовним життям суб'єкта Фіхте, як і Дж. Берклі, поширює і на ту дійсність, у відносинах, з яким людина не знаходиться. Звідси плин всієї об'єктивної реальності розглядається як її можливе усвідомлення людиною: реальне існує тільки в зв'язку з життям людини. Потім Фіхте вже зовсім відволікається від об'єктивної реальності, займаючись дослідженням “реального” тільки як факту свідомості, як “внутрішнього почуття” і “функції душі”. Його науковчення (так він іменує усю свою систему) має справу лише з визначеннями свідомості.
Будучи обдарованою особистістю, Фіхте, висловив чимало коштовних ідей.
Завантажити реферат