Сторінка
8
Протягом п’яти років Сенека був вихователем Нерона, ще п’ять років керував державною політикою імператора. В ці десять років він пише декілька творів, в яких викладає основи стоїчної філософії: “Про гнів”, “Про милосердя”, “Про щасливе життя”, “Про долю” та інші.
Щодо джерел багатства Сенеки, то це були виключно подарунки Нерона. Подарунки ці Сенека змушений був приймати, щоб не накликати гнів імператора. У свому трактаті “Про благодіяння” Сенека прямо говорить: “Не всегда можно отказываться; иногда бываешь принужден принять подарок: какой-нибудь мрачный, жестокий тиран может принять отказ за личное оскорбление”. Сенека також виправдовує себе у листі до старшого брата Галліона: “Мне говорят, - пише Сенека, - что моя жизнь не согласна с моим учением. В этом в свое время упрекали и Платона, и Эпикура, и Зенона. Все философы говорят не о том, как они сами живут, но как надо жить”. Між тим Сенека жив як аскет, пив лише воду і їв так мало, що, коли він помер, його тіло було дуже виснаженим через недоїдання. “Изобилие пищи, - каже він, - притупляет ум, ее избыток гнетет душу”. (Сенека. Письма, XV.) Сенека так і не визначився, що для нього є важливим, філософія чи влада, мудрість чи насолода, і він ніколи не думав, що вони несумісні.
Сенека добре управляв Імперією, але заплямував свою репутацію тим, що дозволив Нерону здійснити матеревбивство. Після цього в творах Сенеки з’являється нота розчарування та різкого песимізму. Сенека поступово віддаляється від двору і його вплив постійно зменшується. Тепер у філософа з’являється більше часу для того, щоб зайнятися творчою діяльністю. В цей час він пише свій найбільший і найяскравіший твір – “Моральні листи до Луцилія”. Ця книга є збіркою послань Сенеки до свого друга Луцилія. В багатьох листах філософ доводить, що заняття філософією повинні бути на першому місті, а в інших заявляє, що зараз він займається справами усього наступного покоління, зберігаючи для нього ідеали моральної філософії; про те, що людина повинна бути готова до різних витівок долі, повинна в усьому притримуватися помірності та бідності. Як філософ, Сенека звичайно належить до стоїчної школи, але м’якість його характеру і тривале вивчення філософії епікурейців пом’якшили крайнощі цієї школи. Як стоїк, Сенека ганьбить людські вади, закликає читача до стійкості, зневаги до життя. Але він не може заперечити живого почуття дружби і любові. Сенека проповідує бідність, але він не проти багатства, якщо воно не стає душевною хворобою і не руйнує мораль. Зміст листів до Луцилія – це цілий курс моральної філософії. Особливо детально розроблені ті питання, які вважаються найбільш важливими у стоїків. Так, в листах багато говориться про бідність, свободу волі, дружбу. Сенека стирає соціальну нерівність між вільними, вільновідпущениками та рабами, але завжди найдетальніше філософ говорить про смерть. Він вважає, що смерті не потрібно боятися, адже ніхто не може її уникнути. Більше того, якщо людина втомилась від життя, вона може сама з легкістю розпрощатися з ним. Тобто Сенека проповідує самогубство. Життя спіймало Сенеку на слові. Його було звинувачено у змові Пізона проти Нерона, і до Сенеки надійшов наказ зчинити самогубство. Сенека сприйняв цю новину з дійсно стоїчною твердістю. Він вибрав ту смерть, якою помер Сократ. Саме ця смерть прославила Сенеку і змусила забути про його непослідовність. Як і всі стоїки, він недооцінював цінність почуттів, перебільшував значення та надійність розуму і надто довіряв природі. Однак він гуманізував стоїцизм, зробив його більш доступним для звичайних людей і наблизив його до майбутнього християнства, недарма Ф. Енгельс назвав Сенеку “дядьком християнства”. Його песимізм, його зневага до розпусти, його порада відповідати добром на зло, глибоке зацікавлення проблемою смерті примусили Тертулліана зарахувати його до “наших” (Тертулліан. О душе, XX), а Августина вигукнути: “Что такого может сказать христианин, о чем не говорил прежде этот язычник?”
Не зважаючи на всі свої вади, Сенека був найвизначнішим з римських філософів. Своєю гідною смертю він довів, що прекрасно виконав покладену на нього “роль стоїка”.
При дворі Нерона Сенеці приходилося входити у близькі стосунки з владними вільновідпущениками імператора. Особливо часто він зустрічався з секретарем та бібліотекарем Нерона – Епафродітом. Він часто бував у того дома і, можливо, через своє добре серце звернув увагу на одного з рабів. Це був маленький, кульгавий, зацькований фрігійський хлопчик. Звичайно, Сенека, який займав високу посаду і був популярним у народі, дуже б здивувався, якби дізнався, що цей маленький раб досягне вищих філософських істин, аніж він сам, що жалюгідний зовні фрігієць прославиться подібно йому, що маленького кульгавого Епіктета визнають найкращим представником стоїцизму і будуть вшановувати його з більшим почуттям, ніж усіма визнаного і популярного римського автора.
Цей кульгавий хлопчик і був Епіктет, пам’ятна епітафія якого звучала так: “Я був Епіктетом, рабом, калікою, злиднем і улюбленцем безсмертних”.
Епафродіт, очевидно, досить жорстоко поводився з Епіктетом. Одного разу він почав крутити ногу своєму рабу. “Якщо ти будеш продовжувати, ти зламаєш її”, - сказав Епіктет. Нога врешті-решт зламалася. “Я казав, що вона не витримає”, - спокійно мовив Епіктет, не виявляючи ніяких ознак страшного болю. Однак, немає сумніву, що ця історія є вигадкою, тому що за іншими джерелами Епіктет почав кульгати після хвороби. Епафродіт дозволив Епіктету відвідувати лекції Музонія Руфа, а пізніше відпустив на волю. Очевидно, він і сам став проповідувати стоїчну філософію у Римі, оскільки він опинився серед тих, кого Доміціан вигнав з міста. Він оселився в Нікополі і на його лекції з’їжджалися слухачі звідусіль. Одним з учнів був Флавій Арріан, який і записав промови Епіктета, видавши їх під назвою Diatubal – “Замальовки”, або “Копії”; тепер вони називаються “Бесідами”.
Насамперед у Епіктета ми бачимо повне безсилля та мізерність людської особистості, про що свідчить велика кількість текстів. І хоча іноді філософ і намагається протиставити цим думкам традиційний стоїчний ідеал мудреця, йому це ніколи не вдається. Духом відчаю та занепаду пройнята уся книга Епіктета: “Когда вы насыщаетесь сегодня, вы сидите и плачете о завтрашнем дне, где вам взять поесть. Рабское ты существо, если получишь, то будет, если не получишь, то уйдешь: дверь открыта. Что ты сокрушаешься? Где тут еще место слезам? Какое тут основание для лести? Почему завидовать другому?” (I, 9, 19 – 21, Sonline, Таронян). Для Епіктета будь-яка людина, і навіть бог, навіть сам Зевс, слабкий, одинокий і нещасний. Звідси він визначає і завдання філософії. За Епіктетом, “начало философии… есть осознание своего бессилия и несостоятельности в необходимых вопросах” (ІІ, 11, 1).Епіктет бачить в філософії не вільну діяльність гордого, спокійного та безпристрасного мудреця, як це було у давніх стоїків, а надію жалюгідної та безнадійної людини. Звідси його відоме порівняння філософії з лікарнею: “Школа философа, люди, - это лечебница. Выходить оттуда должны, испытав не удовольствие, а боль…” (ІІІ, 23,30 - 32). Епіктет не надає великого значення наукам та теоретичній філософії, єдиною його пристрастю було доброчесне життя. “Зачем мне заботиться, - запитує він, - о том, состоят ли все существующие вещи из атомов… или из огня и земли? Разве не достаточно знать истинную природу добра и зла?” (Лукиан, Демонант, 55; Епиктет. Беседы; фрагмент 1). Епіктет ніде відкрито не рве зв’язків з вченням старих стоїків, іноді він навіть захищає стоїчну ортодоксію, але ніякого внутрішнього значення ці стоїчні вчення для нього не мають. Уся філософія, яку проповідує Епіктет має яскраворелігійний характер. Роздавленій, безпомічній людині залишається лише одне – надіятися на милість божу.
Завантажити реферат