Сторінка
3

Доля людини в XX столітті

Певною мірою з розуміння недосконалості людини виходили у своїх поглядах і ті соціальні мислителі, як вважали за необхідне встановлення жорсткого контролю за людськими діями з боку суспільства і його інститутів, обмеження свободи і підпорядкування цих дій інтересам суспільства. Ці ідеї розроблялися як на Заході, наприк­лад у концепції панування «раціональної бюрократії» Макса Вебера або в теорії «структурного функціоналізму» Р. Мертона і Т. Парсона, де людині відводилася лише роль виконавця певних соціальних функцій, так і в тота­літарних країнах, де людина, по суті, «розчинялася» І певних соціальних спільностях (народі, нації, класі партії тощо), яким вона повинна була бути повністю підпорядкована. Нарешті, деякі представники структу­ралізму взагалі проголосили положення про «теоре­тичну смерть» людини у XX столітті, оскільки предметом вивчення, на їхню думку, мають бути не людські індиві­ди, а лише соціальні структури, що повністю визначають людину. Неважко помітити, що такий погляд на людину певною мірою служив теоретичним виправданням знеці­нення людини й людського життя, її повного підпоряд­кування державі та суспільству.

Крах соціальних і технократичних ілюзій призводив до розчарування у людському розумі й пізнанні, спираючись на які людство мріяло свідомо перебудувати світ і саме суспільство. Зневіру у всесилля людського розуму породжували також ті злочини і безглуздя (світові і ло­кальні війни, гонка озброєнь тощо), які коїлися і про­довжують коїтися стосовно людей і всупереч людяності. Тож і не дивно, що чимало філософських учень нашого століття пов'язували сутність людини не з її розумністю, а шукали цю сутність «по той бік розуму» — в підсвідо­мих інстинктах і почуттях.

Ще на початку нашого століття видатний австрій­ський психіатр Зигмунд Фрейд на основі своєї лікарської практики дійшов висновку, що визначальну роль у люд­ських діях і людському житті відіграють не розум і свідо­мість, а підсвідомість, тобто певні вроджені інстинкти, які можуть проявляти себе в людських діях, навіть не усвідомлюючись або усвідомлюючись неправильно.

Людська свідомість, вважав Фрейд,— це лише верш­ник, який пробує скерувати біг коня — підсвідомість, хоча це йому далеко не завжди вдається.

Найбільш могутніми силами, які діють на людину за межами її свідомості і визначають не лише вчинки окре­мих людей, але й усю людську історію і розвиток різних сфер культури, є, на думку Фрейда, інстинкти смерті і любові або життя (Танатос і Ерос).

Можна по-різному сприймати й оцінювати філософ­ські ідеї Фрейда і його розуміння людської сутності, але незаперечним є те, що ці його ідеї мали величезну вагу в нашому столітті не тільки в самій філософії, де ці ідеї розвивалися такими відомими мислителями, як, скажі­мо, Карен Хорні та Еріх Фромм, але й у художній літе­ратурі та мистецтві. Нарешті, загальновизнаною заслугою Фрейда було створення ним методу психоаналізу, який успішно застосовують психіатри всього світу.

На позиціях ірраціоналізму стояли й представники такого філософського напряму, як «філософія жит­тя» (Дільтей, Зіммель, Бергсон, Клазес, Швейцер та ін.). Виходячи з того, що в навколишньому світі марно шука­ти якісь закономірності, пізнання яких навчило б люди­ну, як правильно жити, вони намагалися знайти певні підстави людського існування в самому житті. І такими підставами вони вважали теж непідвладні свідомості «волю до життя», «волю до влади», «прагнення до здійс­нення ідеалів» та інші прояви людської психіки.

Великого поширення, особливо в 20-ті роки й після другої світової війни, набуло вчення екзистенціаліз­му (від французького — екзистенція, тобто існування). Його найвідомішими представниками були Ясперс, Мар­сель, Хайдегер, а також Сартр і Камю. Вони, зокрема, вважали, що сутність людини може бути осягнута не з допомогою наукових методів пізнання, а лише шляхом певного «осяяння», яке настає в так званих граничних ситуаціях, де людина перебуває між життям і смертю. Саме в таких ситуаціях, коли людина повинна прийняти життєво важливе рішення і здійснити свій вибір, який не може визначитися загальноприйнятими нормами, і про­являються ті найважливіші людські якості, що складають її сутність.

Людина, на думку екзистенціалістів, змушена жити у ворожому їй світі, де над нею панують непідвладні їй сили. Але навіть знаючи наперед, що ці сили непере­можні і її все одно врешті-решт чекає поразка, людина має мужньо дивитися у вічі небезпеці і до останньої хвилини життя боротися проти цих ворожих їй сил, прагнучи реалізувати своє внутрішнє «Я».

Проблеми людини, її цінності й буття досить ґрунтов­но й, головне, з гуманістичних позицій розглядалися також у таких напрямах філософії XX століття, як філо­софська антропологія, персоналізм, марксизм, феноменоло­гія тощо. У цілому ж можна зробити висновок, що проблеми людини стали, по суті, центральними для всієї філософії нашого століття. Ці само проблеми розгляда­лися й по-своєму вирішувалися також у літературі та мистецтві.

Доля людини у дзеркалі літератури та мистецтва. Люди­на завжди перебувала в центрі уваги художньої літерату­ри, яку нерідко називали людинознавством. Не стала ви­нятком і література XX століття, її прикметними особли­востями були глибинне усвідомлення трагедійності люд­ського буття (ця трагедійність часто сприймалася як абсурдність і безсенсовність життя людини), а також пошуки духовних джерел активного, життєстверджуючого ставлення людини до навколишньої дійсності.

Вже на початку нашого століття в літературі та мис­тецтві існували два напрями або дві головні тенденції в зображенні людини. Умовно їх можна було б назвати лінією Прометея і лінією Сізіфа — двох чи не найпопу-лярніших у XX столітті героїв давньогрецької міфології.