Сторінка
2

Діалектика суб'єкта і об'єкта пізнання. Пізнання і практика

У процесі осмислення не потрібно змішувати й поняття "об'єкт пізнання" з поняттям "об'єктивна реальність". Остання в тій чи іншій своїй частині стає об'єктом пізнання, оскільки існує пізнаючий суб'єкт. Але сама ця реальність є незалежною від суб'єкта, оскільки природа існувала ще й тоді, коли на Землі не було жодної живої істоти. Щодо практики, то вона свій об'єкт і об'єкт пізнання не творить "з нічого" чи з якоїсь "не-визначеної матерії", а лише змінює існуючі предмети, притому "погоджуючи" це з їх об'єктивними властивостями та закономірностями .

Суб'єкт і об'єкт становлять єдність протилежностей пізнавального процесу. Вирішення суперечностей, які постійно виникають між суб'єктом і об'єктом, відбувається завдяки практичним змінам об'єкта суб'єктом, за допомогою підпорядкування його свідомій волі людини (суспільства, людства). У процесі цієї взаємодії змінюються цілі суб'єкта, котрі визначають його волю, і виникають нові й нові суперечності.

Взаємодія суб'єкта й об'єкта у сфері практики генетично і по суті є первинною, а діалектика суб'єкта й об'єкта пізнання набуває щодо неї відносно самостійного характеру та значення.

Пізнання є процесом розв'язання суперечностей між суб'єктом і об'єктом. Вирішення цих суперечностей на кожному етапі пізнання призводить до появи нового суб'єкта (збагаченого новими знаннями, здатного мислити на вищому теоретичному рівні) та нового об'єкта пізнання (в тому розумінні, що в пізнавальний процес "втягуються" все нові предмети, процеси та явища, а звідси й виникають нові проблеми. Таким чином, суперечності відтворюються на новому, вищому рівні. Вони знову вирішуються й знову виникають. І так безнастанно.

Особлива роль у пізнанні належить науковим революціям, коли відбуваються значні якісні зрушення і в характері досліджуваних об'єктів, і в апараті теоретичного мислення.

Тут ми й обмежимося цим коротким висвітленням змісту понять суб'єкта і об'єкта та процесу пізнання. Наступні підрозділи присвячені розвитку й конкретизації того, про що тут Ішлося (розкриттю діалектики пізнавального процесу як процесу відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини).

Пізнання і практика

У попередніх розділах наголошувалося, що основою пізнання завжди є практика. У цьому параграфі докладніше розглянемо це питання.

Діалектико-матеріалістична філософія відрізняється від усіх інших тим, що вона точку зору життя, практики (в її матеріалістичному розумінні) робить основою теорії пізнання, що й викликає появу матеріалізму.

Ця філософія розуміє практику як всю чуттєво-предметну, матеріальну діяльність людей. У найширшому значенні слово "практика" охоплює матеріально-практичну та духовно-практичну діяльність. У вужчому (спеціальному) розумінні практика — це матеріально-виробнича діяльність. Саме в цьому розумінні вона й протиставляється теорії.

Вихідним, основним видом практики є матеріальне виробництво, внаслідок якого суспільство за допомогою створених знарядь та засобів виробництва впливає на природу й перетворює її. Іншим широкоохоплюючим різновидом практики є соціально-політична діяльність суспільства та окремих його груп. Правомірно сказати й про деякі інші види практики (зокрема про матеріальну сторону побутової діяльності людей тощо).

Щодо наукового експерименту, то він, становлячи собою чуттєво-предметну діяльність, має певну специфіку. Науковий експеримент безпосередньо підпорядкований завданням теоретичного дослідження, а тому його необхідно зарахувати до системи власне пізнавальної діяльності. Це свідчить про те, що не існує "чистої" практики або "чисто" теоретичної діяльності. Будь-яка практика містить і пізнавальні моменти, а теоретична діяльність — моменти чуттєво-предметні, тобто практичні. Проте це не заперечує того, що практика й теорія відрізняються між собою як своїм основним змістом, так і безпосередніми завданнями й результатами. Практику, її значення для пізнання наукова філософія розглядає в сукупності і взаємозв'язку всіх її видів та ще й в історичному розвитку. Тільки за такого підходу можна повною мірою з'ясувати її гносеологічні функції.

У первісних людей мислення, пізнання були "безпосередньо вплетені в матеріальну діяльність та спілкування і в мову реального життя"1. Теорія як така була відсутня. Внаслідок розвитку виробництва та суспільних відносин, поділу праці, що розширювався і ускладнювався, та удосконалення самої здатності мислення пізнавальна діяльність відокремлюється від матеріально-практичної й набуває відносної самостійності. Виникають специфічні закономірності пізнавального процесу, які вже безпосередньо не збігаються із закономірностями практичної діяльності. З виникненням перших класових суспільств теорія відокремлюється від практики, виникає спеціальна форма теоретичної діяльності — наука. За цих же умов матеріально-практична та духовно-теоретична діяльність поділяється між різними частинами суспільства — панівною та підпорядкованою. На відношення між практикою та теорією накладає свій відбиток антагонізм класів, відмінність між фізичною та розумовою працею.

Практика й пізнання, теорія і практика завжди єдині. Це — сторони пізнання, які між собою взаємодіють, взаємовпливають і є діалектичне пов'язаними протилежностями, що перебувають як у стані відповідності та гармонії, так і дисгармонії, конфлікту, конфронтації тощо.

Практика й пізнання органічно пов'язані одне з одним: перша має пізнавальну сторону, а пізнання — практичну. Вони єдині, але кожна має свою особливу, специфічну природу і своєрідність функцій. Стосовно пізнання практика реалізує базисну, детермінаційну, критеріальну та функції рушія пізнання й прогресу тощо. У свою чергу, пізнання реалізує певні функції стосовно практики: інформаційну, регулятивну, коригуючу та ін.