Сторінка
3
Як систематизоване вчення про метод методологія виникла ще в епоху Нового часу, зокрема у філософії Ф. Бекона та Р. Декарта. Вагомий внесок у розвиток філософської методології зробили Сократ, Платон, Арістотель, Спіноза, Лейбніц, Кант, Гегель, Маркс, Мах, Пуанкаре, Гуссерль, Поппер, Копнін та інші.
Завданням методології було і є дослідження пізнавальної діяльності, що здійснюється у різних галузях науки, виявляє загальні закономірності функціонування й розвитку наукового мислення, розробляє загальнонаукові методи пізнання. Вважалося, що методологія досягла своєї вершини у формі марксистської (діалектико-матеріалістичної) методології. В ній порушувалась і вирішувалась вся сукупність логіко-гносеологічних та інших проблем. Та час показав, що претендувати на абсолютну істину вона не може, хоча й значна частина її положень "працює" й сьогодні.
Спираючись на загальнонаукові методи, кожна конкретна наука розробляє власну методологію, яка проявляється, зокрема, у сфері окремих методик. Щодо них філософська методологія є загальною теорією методів.
Методолога (методологію) завжди цікавить не безпосереднє відношення суб'єкта до об'єктивної реальності (природи, суспільства), а до теоретичної, духовної конструкції, що відображає цю природну й соціальну дійсність. Образно кажучи, методологія розпочинається з того, чим закінчується теоретична діяльність. Тому не сама навколишня дійсність, а теорія про цю дійсність є об'єктом дослідження методології. Отже, методологія прагне дати відповідь не на те, що є цей об'єкт, а як він є? Ще І. Кант запитував, як можлива математика? Як можливе природознавство? Що необхідно взяти (засоби, прийоми, методи) і як їх застосовувати, щоб виникла теорія математики чи природознавства? Тут філософія неначе роздвоюється. З одного боку, вона є світоглядом, а з іншого — методологією. Звідси, власне, й філософський спосіб вирішення світоглядних проблем, а водночас і теоретична передумова методологічного дослідження. Методологія як вчення про прийоми, засоби, принципи наукового дослідження як найважливішою умовою свого існування потребує положень, які б вказували на те, що пізнавальний процес, хоч би в якій сфері він здійснювався, має загальні моменти.
Одним із різновидів методології є методологія науки. Вона вивчає комплекс явищ, що належать до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення й функціонування. Методологія науки досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки й особливості наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні істинних знань. На цій основі вона виробляє принципи, норми й правила, які організовують і спрямовують пізнавальну діяльність.
У рамках методології науки найбільш розвиненими й внутрішньо структурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія та антропна методологія. Вона широко застосовувалася у практиці наукових досліджень (кінець XIX ст.), коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок у розвиток методології науки зробили Франке, Рассел, Уайтхед, представники віденського гуртка (Карнап, Фреге, Гілберт), Львівсько-Варшавської школи (Айдукевич, Тарський, Лукасевич) та сучасні — Лакатос, Кун, Фейє-рабенд, Поппер. Нині обґрунтовується думка про необхідність застосування альтернативного підходу в методології науки. На відміну від попереднього (стандартного) підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний
аналіз несформованих структур та утворень, що стоять поза мовними виразами. Показовими в цьому плані є концепції Т. Куна та І. Лакатоса.
І насамкінець, стосовно типології методологій. Донедавна у вітчизняній філософській, суспільно-політичній літературі (словники, енциклопедії, посібники, підручники тощо) поділ здійснювався на наукову (марксистську, діалектико-матеріалі-стичну) та ненаукову (західну, буржуазну тощо) методологію. Сьогодні ідейно-політичні підвалини втрачають сенс. Нині дедалі частіше стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін і співробітництво. Вітчизняні філософи, науковці широко застосовують методологію західних дослідників (біхевіоризму, прагматизму, неопозитивізму тощо). І навпаки, західні філософи, політологи, соціологи не відмовляються від методології діалектичного та історичного матеріалізму.
Актуально досліджується структура методології. З цієї проблеми можна виокремити два основних погляди. Перший — це намагання дати чітку класифікацію й виокремити структурні елементи методології, другий — описовий, аморфний підхід.
З урахуванням раціональних положень, сформульованих сучасними авторами у філософській, соціогуманітарній та природничо-науковій літературі, до основних структурних компонентів методології наукового пізнання на абстрактному рівні належать такі методи:
1) загальні; 2) загальнонаукові; 3) міждисциплінарні; 4) специфічні.
Проте така класифікація — надто загальна. Конкретизувати її методи варто в контексті розмежування принципів, законів, категорій та їх гносеологічної ролі. Якщо дотримуватися цієї вимоги, то основними структурними елементами є:
• філософські принципи, до яких належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо;
• закони діалектики, які виконують і гносеологічну, і методологічну функції;
• категорії діалектики, найважливішими з яких є сутність і явище, зміст і форма, причина й наслідок тощо;
• загальнонаукові принципи, до яких передусім належать системний, структурно-функціональний, моделювання тощо;
• міждисциплінарні та дисциплінарні методи;
• закони та категорії конкретних наук, які виконують пізнавальну функцію й є інструментами дослідження.
Системи цих елементів можуть бути й іншими. Безперечним є лише те, що чим ширшим є об'єкт наукового дослідження, тим повніший арсенал методів необхідно використати для його пізнання.
Список використаної літератури:
1. .Амосов Н. М. Моделирование мышления и психики. — М.: Наука, 1965.
2. Богомолов А. С. Античная философия. — М., 1985.
3. Булатов М. А. Філософія. — К., 1994.
4. Веденов А. А. Моделирование элементов мышления. — М.: Наука, 1988.
5. Горак Г. І. Філософія. — К., 1997.
6. Желнов М. В. Предмет философии в истории философии. — М., 1981.
7. Заблуждающийся разум? Многообразие всенаучного знания. — М., 1990.
8. Кочереин А. Н. Моделирование мышления. — М., 1969.
9. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских программ. — М., 1995.
Завантажити реферат