Сторінка
2

Конвенцiональна реконструкцiя основоположень висновкiв

Яскраво характеризуючи кризу фiзики, Пуанкаре констатує, що "представники так званої великої публiки дивуються при виглядi ефемерностi наукових теорiй. Вони бачать, як пiсля декiлькох рокiв розквiту цi теорiї одна за одною сходять зi сцени; вони бачать нагромадження руїн на руїни; вони передбачають, що й моднi нинi теорiї, в свою чергу, через недовгий час повиннi зруйнуватись, i звiдси роблять висновок про їх абсолютну безплiднiсть. Вони нази­­­вають це банкрутством науки"[3.-с.292]. Такий висновок Пуанкаре вiдкидає як цiлком безпiдставний i такий, що виражає повне неро­­­зумiння мети i значення наукових теорiй.

Найкращим засобом розкриття справжнього значення наукових те­­­орiй i спростування "поверхового скептицизму" Пуанкаре вважає аналiз iсторiї математичної фiзики. На його думку, ця iсторiя по­­­казує, що замiна одних теорiй на iншi, по-перше, не означає абсо­­­лютного заперечення попереднiх теорiй i, по-друге, саме таким шля­­­хом вiдбувається розвиток науки. Свiй iсторичний екскурс Пуанкаре починає з XYIII столiття, коли зформувалась "фiзика центральних сил", яка розглядала сили тяжiння та вiдштовхування, що дiють мiж центрами тiл, як єдинi та достатнi принципи пояснення Всесвiту. Однак, у ХIХ столiттi вченi дiйшли висновку про необхiднiсть ство­­­рення нової форми фiзики; з метою бiльш всебiчного пiзнання Всесвiту вони вiдмовились "вiд iзолювання складових цього величез­­­ного механiзму, вiд аналiзу кожної окремої сили, що дiє на цi час­­­тини, i задовiльнились тим, що прийняли в якостi керiвництва деякi загальнi принципи, метою котрих є саме звiльненння нас вiд цього копiткого дослiдження"[3. -с.489]. В якостi основних Пуанкаре на­­­зиває принципи збереження енергiї, зростання ентропiї, рiвностi дiї та протидiї, збереження маси, найменшої дiї та вiдносностi.

Розглядаючи стновлення "фiзики принципiв" як першу кризу у фiзицi, Пуанкаре прагне показати, що при цьому не вiдбулось повно­­­го заперечення "фiзики центральних сил". На його думку, гiпотеза про центральнi сили в скритому виглядi мiстила у собi всi пе­­­релiченi принципи. Розвиток фiзики полягав у тому, що в цих прин­­­ципах почали бачити не аксiоми, як ранiше, а експериментально пiдтвердженi iстини. При всiй вiдмiнностi двох форм фiзики мiж ни­­­ми виявляється, з цiєї точки зору, безсумнiвна спадкоємнiсть.

Сьогоднi, вiдзначає Пуанкаре, новi експериментальнi данi поста­­­вили пiд сумнiв всi перелiченi принципи, за винятком принципу най­­­меншої дiї. В цьому зв'язку постає питання: "Чи необхiдно принци­­­пам, на яких ми побудували все, в свою чергу руйнуватись?"[3. -с.505]. Хоча Пуанкаре не бачить конкретних рiшень, котрi дозволи­­­ли б в умовах нової кризи у фiзицi зберегти спадкоємнiсть її роз­­­витку, вiн все ж таки сподiвається, що, навiть якщо принципи попе­­­редньої науки виявляться невiрними у традицiйних формулюваннях i доведеться будувати нову фiзику, вона не вiдкине їх повнiстю, а збереже для них певне мiсце у своїй картинi свiту: "Рух науки слiд порiвнювати не з перебудовою якого-небудь мiста, де старi будiвлi нещадно руйнуються, аби вступити мiсце новим спорудам, а з безпе­­­рервною еволюцiєю зоологiчних типiв, якi безупину розвиваються i, врештi решт, стають невпiзнаними для простого ока, але в яких досвiдчене око завжди вiдкриє слiди передуючої роботи минулих вiкiв"[3. -с.448].

Прогноз Пуанкаре про те, що новiтня фiзика при всiй радикаль­­­ностi її вiдмiнностi вiд попереднiх наукових теорiй не буде озна­­­чати повного розриву з ними, а якимось чином включить їх досягнен­­­ня в нову наукову картину свiту, базувався на розумiннi ним того факту, що за всiєї вiдносностi наукових iстин, якi змiнюють одна одну, в них є деякий об'єктивний змiст, що зберiгає непересiчне значення при найбiльш глибоких та радикальних перебудовах фiзики. Даний змiст, на думку французького вченого, являє собою знання про саму природу, про iснуючi об'єктивно вiдношення мiж речами. Таким чином, концепцiя об'єктивної цiнностi науки, яку розвивав Пуанка­­­ре, знаходилась у рiзкiй суперечностi з фiлософським кон­­­венцiоналiзмом i встановлювалась у полемiцi з представниками ос­­­таннього.

Позицiя Пуанкаре про онтологiчний статус мислення сповненна су­­­перечностей. Вiн вважає: "Все, що не є думкою, є чистим нiщо, тому що ми можемо мислити тiльки думку, i тому, що всi слова, наявнi в нас, щоб говорити про речi, можуть виражати собою тiльки думки. Тому сказати, що iснує дещо iнше, нiж думка, означає висловити положення, яке не може мати сенсу"[3.-с.504]. Але вiдразу ж услiд за цим сам Пуанкаре, посилаючись на науковi данi, спростовує тезу про думку як єдину реальнiсть: "Геологiчна iсторiя показує нам, що життя є лише коротким епiзодом мiж двома вiчностями смертi i що у самому цьому епiзодi свiдома думка тривала й триватиме лише мить. Думка - це лише спалах свiтла посеред довгої ночi. Але цей спалах - все"[3. -с.516]. Iнакше кажучи, неорганiчна природа, яка образно iменувалась платонiвським термiном "вiчнiстю смертi", iснувала, як визнає Пуанкаре, до виникнення життя на Землi та появи на нiй мис­­­лячих людей; вона продовжує iснувати i пiсля смертi мислячої про неї людини. Твердження, що "спалах" думки в iсторiї розвитку при­­­роди - це "все", означає, як видно з контексту, лише визнання пер­­­шочергової цiнностi мислення в життi людини.

Пуанкаре - справжнiй поет розуму та науки. Вважаючи, що наука, яка дозволяє споглядати в законах природи "свiтову гармонiю", має не лише пiзнавальну, але й естетичну цiннiсть, вiн заявляє, що "тiльки наука та мистецтво надають цiнностi цивiлiзацiї". Повнiстю визнаючи утилiтарну функцiю науки, яка забезпечує панування людини над природою i задоволення її матерiальних потреб, Пуанкаре все ж таки переконаний, що головна цiннiсть науки полягає у тому, що завдяки їй розвиваються дiйсно людськi основи, вiдбувається духов­­­ний злет людства. "Пошуки iстини, - проголошує вiн, - повиннi бути метою нашої дiяльностi; це - єдина мета, яка гiдна її. Без сумнiву, спочатку слiд полегшити людськi страждання, але - навiщо? Вiдсутнiсть страждань - це iдеал суто негативний, який був би вiрнiше досягнутий iз знищенням свiту. Якщо ми все бiльше й бiльше хочемо позбавити людину матерiальних турбот, так це для того, щоб вона могла використати свою вiдвойовану свободу на дослiдження i споглядання iстини"[3. -с.518 ]. Слiд пiдкреслити, що, з такої точки зору, iнтелектуальний прогрес вiдбувається паралельно з мо­­­ральним i наука є глибоко гуманiстичною.

З цих позицiй Пуанкаре рiшуче виступає проти хвилi антиiнтелек­­­туалiзму, що пiднялась на той час у французькiй фiлософiї. Голов­­­ним супротивником знову є Ле Руа, який, вважаючи розум "невилiков­­­но безсильним", першочергове значення вiддавав iншим джерелам пiзнання - наприклад, серцю, почуттю, iнстинктовi або вiрi. Засуд­­­жуючи Ле Руа за те, що "лiки вiд агностицизму" той знаходив лише у актi "вiри, яка впала у вiдчай", Пуанкаре протестував проти спроб iнтерпретацiї свого вчення у дусi фiдеїзму. Вiн завжди розглядав iнтелект як найвище i вельми ефективне знаряддя пiзнання дiйсностi, яке нiчим не може бути замiнене у цiй своїй функцiї: "Ось чому неможлива дiйсно антиiнтелектуалiстична фiлософiя". Що ж стосується iнстинктивних та емоцiйних спонук, Пуанкаре визнавав, що, хоча вони й можуть бути причинами людських дiй, але пiзнаваль­­­ної цiнностi не мають.