Сторінка
4

Тична складова у системі європейського філософського знання

Августин розрізнює прекрасне і відповідне як базові кате­горії естетики. У розумінні Августина прекрасне цінне само по собі, у відповідному ж присутні моменти користі, доцільності. Прекрасне, вважає Августин, є належним само по собі, відповід­не – лише стосовно чого-небудь. Прекрасному протистоїть «га­небне і потворне», тоді як протилежністю відповідного є «нед­бале». Таким чином, Августин відокремлює від прекрасного моменти користі, доцільності, що складають поняття «відповід­не». Якщо така поляризація була неможлива в античній есте­тиці, де практичні цілі включалися у сферу краси, то середньовічна естетика починає з цього самого поділу. Центральним пунктом естетики Августина є поняття «єдність». Чим досконаліша річ, тим більше в ній єдності. У Августина поняття «єдність» слу­жить засобом подолання захоплень вченням про трагічну роз­двоєність світу, про споконвічну боротьбу світла і тьми. Пре­красне єдине, тому що єдине саме буття.

Аврелій Августин у головному своєму творі «Про град бо­жий» продовжив роботу ранніх християнських апологетів і ство­рив цілісну філософію історії і культури. В основі його філософії культури лежить протиставлення «двох градів» – божественно­го і земного.

Філософія культури Августина висуває блаженство в якості головного ідеалу і межі людського існування. Сутність блажен­ства складає безкінечне, нічим не обмежена насолода абсолют­ною духовністю, що включає в себе вищу Істину, вище Благо і вищу Красу як щось єдине і неподільне.

У період раннього середньовіччя гостро відчувалася потреба в систематизації і класифікації естетичної термінології, успад­кованої від античності. Цю задачу взяв на себе їсидор Севильсь-кий. Іоанн Скот Ериугена (IX ст.) перекладає на латинську мову твори Псевдо-Дионісія Ареопагита, що впливали на всю захід­ноєвропейську естетику середньовіччя. У пізньосередньовічний період з'являються спеціальні естетичні трактати в складі великих філолофсько-релігійних склепінь (так званих сум); підви­щується теоретичний інтерес до естетичних проблем, що особ­ливо характерно для мислителів XII–XIII ст., що створили так звану монастирську естетику з властивою для неї простотою й ідеєю заглибленості у споглядання внутрішньої краси. Бсрнар Клєрвоськигї (1090– 1153), Гуго Сен-Бікторськіш (1096– 1141) та їхні послідовники багато уваги приділяють видимій красі і мистецтву. У їхніх творах сполучилися елементи містики і пан­теїзму, а також переконання в існуванні особливої незримої кра­си. Гуго Сен-Вікторський учив про два види красоти: вищої – незримої, і нижчої – зримої, що є відбитком вищої краси. Гармонія і красота розуміються ним як єдність взаємовиключ-них протилежностей, як об'єднання в одному цілому контрастів.

Схоласти XIII ст. Альберт Великий, Фома Аквінськпй та ін., спираючись на ідеї середньовічної естетики попередніх пері­одів і використовуючи арістотелівський метод філософської дефініції, завершили систематизацію середньовічної естетики. Прекрасне було визначено як те, що «подобається саме по собі», доставляє насолоду в процесі неутилітарного споглядання речі. Краса осмислюється як злиття і просвічування «форми» (ідеї) речі в її матеріальному образі (Альберт Великий).

Найбільш яскравим представником середньовічної естетики є Фома Аквінськіш (1225/26–1274). За допомогою синтезу арістотелізму і християнства він обґрунтовував християнське віро-учення, висунув принцип гармонії віри і розуму. В естетиці він розробляв вчення про форму і сутність. Всяке існуюче – як одиничне, так і божественний абсолют – складається із сут­ності й існування. У Бога сутність тотожна з існуванням. Навпа­ки, сутність усіх створених речей не узгоджується з існуванням, тому що не випливає з їхньої одиничної суті.

У розумінні сутності й існування Фома Аквінський викорис­товує категорії Арістотеля – матерія і форма. Матеріальні речі являють собою синтез невизначеної, пасивної матерії й активної форми. Існуючим, реальністю (існуванням) речі стають тому, що форми, які віддільні від матерії, входять до пасивної матерії. Роз­ходження між матеріальним і духовним світом виявляється в тому, що матеріальне, тілесне складається з форми і матерії, у той час як духовне має лише форму. Тим самим Фома Аквінсь­кий кладе початок обговоренню проблем художньої форми.

Починаючи з XI ст., у Західній Європі з розвитком виробничних сил центр ваги громадського життя переміщається в міста, у яких виникає новий тип міської культури. У цей час у Європі з'являють­ся університети, що стають центрами культури й освіти. Вони по­ступово витискують з культурного життя монастирські школи.

Особливу роль у міській середньовічній естетиці відіграє ос­мислення тогочасної художньої практики і формування відповід­них норм художньої творчості.

У XIII ст. Вітелло у своєму творі «Перспектива» ввів у середньо­вічну естетику ідеї арабського вченого Альхозена (956–1039) – теорію зорового сприйняття, питання геометричної і фізичної оптики. Згодом ці ідеї захопили теоретиків і практиків мистец­тва Відродження. Мистецтвознавчий напрямок у середньовічній естетиці пов'язаний зі спеціальними трактатами з поетики (так звані «Поетрії») і музики. Їхні автори спиралися не на тогочас­ну практику мистецтва, в основному на античні теорії з поси­ленням акценту на власне естетичному їхньому боці. Головним у поезії вважався зміст, проте автори «Поетрій» приділяли більше уваги питанням форми, розрізняючи форму зовнішню і внутрі­шню. У центрі багатьох «Поетрій» була нова естетична катего­рія – «добірність».

Принципово новою явилася теорія контрапункту, що обгрун­тувала принцип поліфонії в музичній практиці. У живописі те­оретики середньовічної естетики цінують красу, змістовність, алегоризм; у скульптурі – життєподібність; в архітектурі – розмір, домірність, блиск, світлоносність, пропорційні співвідно­шення. Геометрія і математика розглядаються як найважливіші основи архітектури, а почасти і живопису.

У естетичних вченнях середньовіччя знайшли відбиток нові у порівнянні з античністю процеси в розвитку культури.