Сторінка
2

Становлення естетики як науки

Класицисти вважали за необхідне втілення в мистецтво ви­соких ідей: патріотизму, громадянськості, угамування егоїстич­них пристрастей, героїзму.

Багато норм, сформульованих класицистами, не втратили свого значення і згодом. Такі, наприклад, їхні вимоги чіткої характе­ристики типу, стрункості композиції твору, розмежування видів і жанрів мистецтва, ясності мови і послідовності викладу, прав­доподібності і достовірності зображуваного.

У середині XVIII ст. в епоху Просвітництва класицизм зазнав еволюції, і насамперед у плані ідейного змісту: висуваються теми і конфлікти, у яких знаходить висвітлення боротьба за політич­ну і релігійну свободу (Вольтер та ін.). В епоху Французької революції у класицизмі набувають розвитку антифеодальні тен­денції (М.Ж. Шенье, Ж.Л. Давид).

Своєрідну інтерпретацію класицизм отримує в творчості Гете і Шіллера – це так званий «веймарський класицизм».

Найвидатнішим представником просвітительської естетики був Готхольд Ефраїм Аессіш (1729– 1781) – німецький філо­соф-просвітитель, драматург, естетик, теоретик мистецтва і літе­ратурний критик. Пафосом естетичних поглядів Лессінга була боротьба за створення демократичної національної культури. Він виступав за зближення мистецтва і літератури з життям, звільнення їх від оков аристократичної нормативності. Мистец­тво, за Лессінгом, є імітація природи. У противагу принципу ідеалізації, імітації антиків, що у німецькій естетиці Просвітниц­тва стверджував І.-І. Бінкельман (1717–1768), Лессінг тлума­чив імітацію природи широко, як пізнання життя. На відміну від просторових мистецтв, де предметом зображення є тіло з його видимими властивостями, у поезії за допомогою слова пе­редаються дії, що розвиваються у часі. Живопис більше ідеалі­зує, поезія ж глибше розкриває пристрасть, боротьбу, індивіду­алізує, вона спроможна охопити життя у всьому його багатстві. В основних естетичних творах: «Лаокоон. Про межі живопису і поезії» (1766), «Гамбурзька драматургія» (1767–1769) Лессінг фактично підбив підсумок естетиці класицизму, намітивши нові проблеми розвитку реалістичного мистецтва.

Лессінг залишався на позиціях «практичної» естетики, уза­гальнював практику художнього розвитку свого часу.

У філософській естетиці в епоху Просмтництва також відбу­вається важлива подія, а саме: в наукову термінологію уводиться власне термін «естетика», що означає «сприймати за допомогою почуттів». Естетика як самостійна дисципліна виділяється в сере­дині XVIII ст. О. Баумгартеном. (1714–1762). У 1750 р. виходить перший том написаного ним латинською мовою трактату «Есте­тика», перший параграф якого говорить: «Естетика (теорія вільних мистецтв, мистецтво прекрасно мислити, мистецтво мислити ана­логічно розуму) являє собою науку про чуттєве пізнання».

До сфери естетичного Баумгартен відносить усі компоненти системи неутилітарних взаємовідносин людини зі світом (при­родним, предметним, соціальним, духовним), у результаті яких він відчуває духовну насолоду. Суть цих взаємовідносин зводить­ся або до певного змісту, що чуттєво сприймається у формах, або до самодостатнього споглядання певного об'єкта (матері­ального чи духовного). Духовна насолода свідчить про надрозу­мове вбачання суб'єктом у естетичному об'єкті сутнісних основ буття, таємних істин духу, невловимих законів життя у всій його цілісності і глибинній гармонії, про здійснення, зрештою, духовного контакту з Універсумом, про прорив зв'язку часів і хоча 6 миттєвий вихід у вічність або, точніше, про відчуття себе причетним до вічності. Естетичне виступає, таким чином, пев­ною універсальною характеристикою всього комплексу неутилі-тарних взаємин людини зі світом, заснованих на вбачанні нею своєї споконвічної причетності до буття і до вічності, своєї гар­монійної вписаності в Універсум.

Закладені Баумгартеном основи філософської естетики роз­вивалися потім в естетичних системах І. Канта і Г.В.Ф. Гегеля.

Іммануїл Кант (1724–1804) – фундатор німецької кла­сичної філософії. В естетичних поглядах так званого «докритичного» періоду розвитку його філософії (до 1770 р.) головна увага приділяється переживанням людини (трактат «Спостереження над почуттям піднесеного і прекрасного», 1764). У 1770-і роки Кант сформулював два найважливіших естетичних поняття: «ес­тетична видимість» і «вільна гра». Першим поняттям він позна­чив ту сферу дійсності, що чуттєво сприймається, де існує краса, другим – специфічну її особливість: двоїсте існування, тобто існування одночасно у двох планах – реальному й умовному. Насолода мистецтвом, за Кантом, – це співучасть у грі.

Головний естетичний твір Канта так званого «критичного» періоду – «Критика спроможності судження» (1790). У ньому в єдине ціле зв'язуються естетичні погляди зрілого Канта. Ос­новна категорія його естетичної системи – доцільність, що ро­зуміється як гармонійний зв'язок частин і цілого. Твори мис­тецтва, за Кантом, як і творіння природи, мають органічну струк­туру. Естетична спроможність судження виявляє суб'єктивну доцільність у мистецтві, що проявляється в категоріях прекрас­ного і піднесеного. Аналіз прекрасного будується у Канта відпо­відно до класифікації суджень за чотирма ознаками: якості, кількості, відношення і модальності. Звідси чотири визначення прекрасного: предмет незацікавленого благовоління називається прекрасним; прекрасне те, що усім подобається без поняття; краса – це форма доцільності предмета без уявлення про його ціль;