Сторінка
4

Людина та історія в екзистенціальній філософії Карла Ясперса

Таким чином релігійні екзистенціалісти (окрім Ясперса, це ще, наприклад, К’єркегор) вимагали відречення від розуму, здійснення своєрідного „метафізичного”, тобто, філософського, самогубства. З цим, до речі, гостро не погоджувався французький філософ-екзистенціаліст Камю, який вважав, що розуміння людиною абсурдності свого існування зовсім не повинно супроводжуватися згодою на прийняття такої „дурниці”, він говорив, що „трояндами ілюзій” харчуються тільки осли; „абсурд, який є метафізичним станом людини, у якої наявна свідомість, не веде до бога”.

Будемо вважати, що ми дослідили, хоча б частково, основні погляди Ясперса на людину та її існування. Підведемо деякі підсумки.

Отож, Ясперс поділяв буття на таке, яке виступає у трьох основних виявах: „буття-у-світі”; „екзистенція” та „трансценденція”. Лише під впливом чи під час життя в граничних ситуаціях, людина здатна ледь торкнутися до розуміння істинного буття, зрозуміти , що світ, в якому вона живе, відділяє її від нього (істинного буття).

Ясперс схиляється до цікавої думки про те, що війни, інші катаклізми, спричинені безпосередньо людиною, стають наслідком „вибуху зла”, яке концентрується під впливом діяльності усього людства, а не лише певної його групи, цей вибух лише знаходить втілення в життя цією групою.

Філософ виділяє чотири способи людського пізнання: : зовнішнє буття дає нам звичайне знання існуючих предметів, з якими ми щодня зустрічаємося; свідомість взагалі дає нам очевидне і примусове, всезагальне і необхідне знання; дух поєднує знання, які виникають в перших двох сферах. І, людина існує як „екзистенція” настільки, наскільки усвідомлює себе створеною Богом. Ясперс взагалі багато уваги приділяв питанням релігії і віри, він намагався дати визначення поняттю „філософська віра”. Суть „філософської віри”, за відомою уже й раніше формулою, в тому, що вона існує як віра якою ми віримо, і віра, в яку ми віримо.

Філософ вважає, що будь-який людський винахід приносить як користь, так і стає водночас причиною нових гріхів.

Свободу людини К.Ясперс розглядав як покірність божій волі, та ж людина, яка хоче отримати реальну свободу, насправді отримує життя без мети. Окрім того, в процесі свого існування кожна особистість орієнтується на авторитети, без авторитету (яким і виступає найчастіше Бог) взагалі неможливе людське існування.

Погляди К. Ясперса на історію

Тепер перейдемо до розгляду поглядів Карла Ясперса на історію.

Здатність репрезентувати свою добу, свій народ, свою культуру, соціум притаманна всім, хоча й реалізується мірою конституювання особистості та її духовної розкомплектованості. Така здатність, на думку сучасних культурологів, набуває щоразу більшого соціологічного значення: гасло соборності, надособовості починає тіснитися гаслом особистісної репрезентації соціуму, принцип плеяди (колективу) доповнюється принципом монади („монадні особистості”, як, скажімо, Махатма Ганді (індійський революціонер –авт.) чи Януш Корчак (авт. - революціонер в педагогіці – детальнішу інформацію див. на www.jn.com.ua/History /Korchak_2108.html і www.poland.online.kg /korczak.htm), важать набагато більше від наймасовіших політичних партій), отже, особистість стає немовби автопортретом людської спільноти.

Цікаві історіософські міркування щодо значущості особистісного фактора в історії висловлює, узагальнюючи досвід розвинених європейських країн, К.Ясперс. У книзі „Сенс та визначення історії” він пише про те, що європейський світ, подібно до інших культур, творить образ всезагального. Проте це всезагальне не кам’яніє тут у догматичній жорстокості непорушних інститутів та уявлень і не призводить до життя, де б панували кастова система чи космічний порядок. Цей світ не стає стабільним, оскільки рушійні сили його динаміки виростають з „винятків”, які проривають тут всезагальне. Завдячуючи цьому виникає багатомірна орієнтація. Це – орієнтація світу, не замкненого на всезагальному, але завжди націленого на нього, світу, де винятки повсякчас спливають на поверхню й отримують визнання як істина, світу, який створив не один пануючий тип людини, а розмаїття протилежних один одному типів.

Така націленість на особистісне розмаїття всезагального, мабуть, і складає, врешті-решт, сенс людської історії.

Філософське осмислення історії як особливого типу реальності, відмежованої від інших реальностей: природи та космосу і такою, яка володіє особливим модусом буття, а, значить, і особливим видом пізнання, Ясперс трактував під впливом подолання „історичного об’єктивізму”. Критикуючи історичний об’єктивізм, Ясперс використовував аргументи, які для філософії нашого часу були аж ніяк не новими, але від того не втрачали своєї значущості. Історія не може бути представленою і пізнаною людиною у формі, яка протиставляє їй (людині) зовнішню об’єктивність в якості „об’єкта”. Історичний потік не має берегів, виходячи на які людина змогла б бути по відношенню до неї зовні; люди завжди перебувають всередині історії і рухаються разом з нею, а тому історія доступна людському пізнанню тільки зсередини.

Якщо, за Гегелем, філософський розум може осмислювати в історії лише те, що в ній само по собі розумне і необхідне, то для Ясперса обмежити філософське осмислення історії необхідним і закономірним означало б закрити доступ до власне історії. Все історичне одиничне, неповторне і єдине. Але незворотність і унікальність часових станів, притаманна як „історії природи”, так і „власне історії”, сама по собі ще не складає суті історії. Подолання історичного об’єктивізму, за думкою Ясперса, обов’язково включає також трактування історії як реальності, яка сама себе осмислює і пояснює. Історія дійсності існує лише разом з її осмисленням; більше того, історія тільки тому і існує, що людське буття осмислює себе і безпосередньо осмисленням впливає на себе (і світ). Історичне буття – це „орієнтаційне самобуття”. Більш того, історію не достатньо зрозуміти чи пережити у відчутті; вона повинна бути не лише пережитою, але й (схоже до особистого життя) практично „прожитою” і „зробленою” людиною.

Найбільшу складність для філософії історії, яка конструюється на екзистенціальному фундаменті, становило виявлення основ цілісності і сукупності всесвітнього історичного процесу.

Філософія історії не може осмислювати історію, не передбачуючи в тій чи іншій мірі її завершення, – нехай не зараз і не тут, але в принципі, в якості уявленого і можливого завершення. Початкове твердження Ясперса по відношенню можливого завершення як дійсної історії, так і її осмислення у формі „загальної картини історії” абсолютно прозора і відверто негативна: „ . Історія відкрита в минуле і майбутнє. ЇЇ не можна обмежувати ні з того, ні з іншого боку, щоб отримати цим замкнуту картину”. „Історія для майбутнього фактично нескінченна, в якості минулого вона – відкритий інтерпретації безмежний світ змістових (з ориг. „смысловых”) відношень”.