Сторінка
3

Циклічна концепція Д. Віко

Протягом всієї «Нової науки» Віко наполегливо ілюструє збіги явищ і причин, що свідчать про повторюваність в культурі. Змінюючи одна одну, епохи, підтверджують невтомний хід часу. Причому, цей Природний Поступальний Рух, який нації проробляють за своє життя, позбавлений у Віко якого-небудь ціннісного забарвлення, у нього не йде мова про прогрес або регрес, а лише про нескінченну еволюцію історії.

Зауважимо, що автор жив в той час, коли однією з відмінних рис було звеличення Порядку. Сам Віко неодноразово нагадує, що все повинне бути Порядком. При всій своїй критичній настроєності по відношенню до раціоналістичної філософії Декарта, Віко все ж був людиною свого часу і тому закономірність, впорядкованість, послідовність і жорсткі причинно-слідчі зв'язки цілком з'ясовна межа, присутня в його концепції. Однак цей детермінізм не носить абсолютного характеру, оскільки Віко звертає увагу на нерівномірність розвитку інших регіонів. Дуже стисло ним дана характеристика Індії, Китаю, Росії, Персії, Туреччини, Японії і тут він також не утримується від порівняння: «Імператор Японії проводить в життя таку Культуру, яке нагадує Римську Культуру часів Пунінських Воєн»[9]. При всій закономірності руху націй, Віко все ж розрізнює ряд регіонів, які такого поступального руху людських цивільних речей не проробили — це Карфаген, Капуя і Нуманція. Отже, тим самим його хід історії не фатальна закономірність, а процес, зумовлений рядом чинників, визначальну роль в яких грає людська діяльність.

Цілком з'ясовна оцінка, яку дає Віко сучасному стану європейської культури (нагадаємо, початок XVIII ст.!): «Нині неначе зріла культурність розповсюдилася серед всіх Націй»[10], «всюди Християнська Європа блищить такою культурністю, що в ній рясніють всі ті блага, які можуть ощасливити людське життя не менш тілесною зручністю, ніж насолодою розуму і душі»[11]. Послідовники Віко, про яких піде мова далі, жили в іншу епоху, були очевидцями інших процесів і, продовживши початий неаполітанцем аналіз історії, прийшли до інших, на цей раз вельми невтішним оцінкам європейської культури.

Незважаючи на те, що вплив Віко на європейську філософію XVIII-XIX ст., внаслідок раніше приведених фактів, навряд чи може бути встановлено, що до його концепції циклічного розвитку, то, вважаю, вона була пізніше творче засвоєна двома нашими співвітчизниками, надавши чималий вплив на їх власні погляди. Це був історик, професор кафедрі загальної історії в Московському університеті Роберт Юрійович Віппера (1859-1954) і соціолог Пітірім Олександр Сорокін (1889-1968).

У численних роботах Віппера присутні вельми ґрунтовні роз'яснення багатьох положень вчення Віко, що іменується ним Теорією Історичного Кругообігу і що розглядається як забутого історичного світогляду, якого дотримувалися гуманісти Відродження, переконання — протилежного теорії прогресу.

Віппер зіставляє ідей Віко з ідеями інших великих філософів (Гегелем, Монтеськье). Але саме головне те, що ми знаходимо підтвердження впливу ідей італійського мислителя на його власне трактування історії, на пояснення динаміки і закономірностей історичного процесу, а це, помітимо, дає вельми вагомі підстави називати Віппера послідовником італійського мислителя.

Вже на початку свого творчого шляху Віппер звертається до викладу вчення Віко, з яким він міг познайомитися в результаті попередніх поїздок за кордон, де працював в бібліотеках Мюнхену, Берліну, Відня, Парижу. У 1899 р. виходить його книга «Суспільні вчення і історичні теорії XVIII-XIX вв»., в якій він, нарівні з теоріями прогресивного розвитку суспільства, докладно викладає основні положення циклічної теорії Віко, цитуючи текст «Нової науки». При цьому він висловлює жаль, що тільки в загальних рисах можна накреслити ідеї і картини «Нової науки», але і цього, вважає він, досить, щоб «судити про разючу силу і оригінальність книги, що вийшла два віки тому, про близькість її думок до наукової роботи нашого часу»[12].

Теорія циклу Віко трактується Віппером як теорія розвитку і оновлення культури. Про це він пише наступне: «Віко викреслює у вигляді кола падіння суспільства з висоти культури, повернення його до варварства і дикість і новий його підйом до культури».[13] Таким чином кінець циклу повертається до початку, на цьому зближенні кінця з початком заснована можливість суспільного відродження.

Враховуючи історичну ситуацію, в якій писалася робота, Віппер вважає, що в цій концепції захована надія на майбутнє відродження Італії, яка, ніби, пережила у другий раз варварство занепаду. Віппер пояснює, що на прикладі римської історії неаполітанець представляє типологічну історію взагалі, і хоч в книзі немає докладних описів чергового відродження націй, оскільки автор реально «намалював тільки один поворот колеса історії, але надалі передбачається багаторазове і безперервне обертання цього колеса»

Сам Віппер, викладаючи історію окремих народів, фактично використовує схему Віко. Так, звертаючись до історії Древнього Риму і Греції, він розрізнює спочатку первісний вік (у Віко — «Вік Богів»), потім героїчну епоху воюючої аристократії (у Віко — «Вік Героїв») і «вік плебейства, промислової і світової демократії, що встановлює рівну для всіх культуру (у Віко — «Вік Людей»). Саме на цьому останньому етапі розвитку історії починає деградувати людське суспільство. Цей вік приносить ослаблення і подрібнення суспільства, наступає свого роду здичавіння культурних людей, і тоді, пише Віппер, знову приходять варвари і приносять нові, свіжі початки життя — відбувається оновлення, відродження суспільства. Описуючи Греко-Римську культуру, коли збереглося ще язичество, але набирає силу християнство (300-400 рр. після Р.Х.), Віппер пише, що перші сторіччя були дуже важкими і тривожними; насувалися все більшими масами варвари. Здичавіння не зменшувалося, а зростало. Потім слідує етап героїв: біля 700 років після Різдва Христового вся майже Європа повернулася до побуту, схожого на той, який описав Гомер, знову треба було європейцям починати вчитися і поліпшувати своє життя . Віппер, як видно, використовує прийоми Віко, проводячи аналогії, знаходячи деяке загальне, що виявляється в історії різних епох і народів, тим самим пояснюючи повторюваність в історії людства. Ця ідея повторення, повернення до давно пройденого, особливо настирливо звучала у нього у виступах 1900-1912 років.

Як і багато які гуманітарії того часу, Віппер бачив кризові моменти сучасної йому культури: «Культура наша приречена на загибель. Справа йде до того, щоб повернутися до давно пройденого, з тим, щоб все почати спочатку»[14]. Він пише про це з болем, відносячись як до факту, який треба зрозуміти і намагатися подолати, виправляючи помилки і помилки. Останній не гірше Шпенглера усвідомлює трагізм західної культури і пише, маючи внаслідок першу світову війну, що нинішнє зіткнення народів і держав багато в чому нагадує те, що було в епоху Греції.