Сторінка
2

Людина та її буття як предмет філософського осмислення

Розглянувши складну, ієрархічно вибудовану систему елементів людського способу буття, ми можемо тепер прояснити, в якому сенсі використовуються у відношенні до людини поняття життя та існування, чому ми зустрічаємося із судженням про те, що треба (або краще) жити, ніж існувати. Буття людини, як ми з’ясували, не можна звести до життя, особливо якщо останнє розуміти суто в біологічному сенсі, тобто як певний спосіб існування білкових тіл, які здатні себе відтворювати, перебувати у стані обміну речовин із середовищем та зберігати свою ідентичність за зміни зовнішніх чинників. Звичайно, це не значить, що ми тепер повинні всіляко принижувати біологічну природу людського організму, зовсім ні, тому що, врешті, від народження людина отримує унікальний організм із такими можливостями, яких ми не знаходимо більше ніде. Наші суто органічні можливості нам відомі ще далеко не повною мірою, проте ми знаємо, що людський організм – це своєрідне диво, певне зосередження космічних сил та властивостей. За судженнями Г.Сковороди, людина у відношенні до космосу являє собою щось подібне насінню, у якому в потенції знаходиться велика рослина. Проте у прикладенні до людини слово життя можна розуміти і дещо інакше, не в суто біологічному плані. Досить часто під людським життям мається на увазі уся сукупність подій, що відбулися і могли відбутися у тому проміжку часу, який позначається на цвинтарі двома датами із рисочкою між ними: ось скільки випало на долю людини, а тоді виникає питання, чим був наповнений даний часовий інтервал. При цьому вважається, що чим більше подій відбулося за термін життя із людиною, чим ці події були різноманітними, важливими, тим багатшим можна вважати таке життя. При цьому як в народній мудрості, так і в аналітичному погляді на людину досить часто виділяються ті події, які повинні були б відбутися обов’язково задля того, щоби життя не постало порожнім. Наприклад, на Сході вважається, що людина прожила не даремно, якщо вона посадила дерево, виховала дитину та збудувала дім. Зрозумілим також постає і прагнення тих молодих людей, які, входячи у життя, хочуть випробувати себе у певних справах, відчути та пережити те, поза чим життя себе не виправдовує. Отже, у прикладенні до людини поняття життя можна вживати принаймні у двох сенсах: у вузькому – як здатність бути реальним організмом із усіма його необхідними функціями, так і в широкому – як змістовне наповнення певними вчинками та діями того часу, який нам дарований за біологічними властивостями нашого організму. Щодо поняття існування, то воно позначає здатність чогось проявляти себе у характеристиках реального сущого, тобто через зв’язки із іншими сущими, явищами та процесами. В плані існування ми можемо вести розмови, наприклад, про те, чим зумовлені форми нашого тіла, чому нам для життя потрібне повітря і т. ін. Тому для людини існувати – це значить просто бути у наявності та у певних зв’язках із оточенням, явищами та процесами світу. Звичайно, що людину такий спосіб буття не влаштовує, і вона хоче жити, тобто пройти через низку важливих для себе вчинків та подій, або бути, тобто здобути й вищі людські якості.

2. Діяльність та екзистенціали людського буття. Структура людської діяльності та сутнісні сили людини.

Всі наші міркування про людину підводять до висновку, що основою буття людини постає діяльність як особливий, специфічний прояв людської активності. Особливість людської діяльності виявляється насамперед у тому, що вона переводить виміри, параметри, якості природно-космічних процесів у складники людської життєдіяльності і навпаки — людські потреби, наміри та виміри — у реальні, фізичні речі та процеси. Діяльність постає як універсальне середовище, що поєднує людину зі світом, у тому числі – із її особливим духовним універсумом. Унаслідок того сама людська діяльність постає як своєрідно перетворений, трансформований космічний процес, а природні процеси вперше набувають свого яскравого виявлення лише в межах людської діяльності. Так, наприклад, велику різноманітність хімічних елементів і сполук людина змогла виявити не через просте спостереження природи, а лише втягуючи природні процеси у сферу власної діяльності.

Як звичайно, виділяють три основні види людської діяльності:

1. Матеріальна (практична)- пов'язана з перетворенням природи, із подоланням опору матеріалу, з дією з об'єктами

2. Духовна - пов'язана з усвідомленням, знанням, мисленням та створенням понять, ідей

3. Духовно-практична - пов'язана із створенням особливих символічних форм, що фіксують вищі цінності людини (філософія, релігія, мистецтво).

Усім цим формам притаманні ті фундаментальні характеристики, котрі окреслюють людську діяльність як таку:

• людська діяльність має перетворювальний, а не пристосувальний характер; людина, створюючи культуру, змінює природу;

• людська діяльність спрямована до певної мети (цілеспрямована), а тому вона надає своїм результатам певних функцій та певного призначення;

• людська діяльність предметна, тобто вона вилучає з природно-космічної цілості властивості, якості, сили, характеристики речей та процесів, залучаючи їх до змісту діяльності та людського пізнання;

• людська діяльність антропомірна, тобто на її процесах, змісті, характеристиках лежить масштаб людини, її інтересів, потреб, знань; у цьому сенсі діяльність постає наче “візитною карткою” людства певного рівня розвитку;