Сторінка
2

Проблеми зовнішнього державного боргу країн з перехідною економікою

На початку XX століття переважав вивіз капіталу у формі позик і порт­фельних вкладень, капітали йшли із розвинутих країн до країн, що розвива­ються, і переважно в паливно-сировинні галузі. А після Другої світової війни випереджаючими темпами почали зростати обсяги прямих інвестицій за кор­доном. Причому конкуренція на світовому ринку інвестицій постійно зроста­ла і продовжує зростати нині.

Полеміка щодо доцільності та необхідності залучення іноземних інвести­цій для економіки країни-реципієнта як у зарубіжній, так і вітчизняній науко­вій літературі ведеться досить давно.

Так, вітчизняний економіст О. Лавров своє ставлення до іноземних інвес­тицій сформулював так: " .До будь-якої іноземної допомоги необхідно стави­тися дуже обережно. Найкраще діяти за принципом: хочеш бути незалежним і багатим — працюй у своїй країні, реформуй свою економіку, створюй багат­ства для себе і експортуй їх за кордон. Хочеш бути злиденним і залежним — отримуй іноземну допомогу".

Такий висновок автор робить на основі досвіду країн, що розвиваються, і з урахуванням останніх подій у Східній Європі. Він чітко окреслює ті негатив­ні явища, які несе у собі імпорт іноземних кредитів, зокрема:

1) після освоєння кредитів транснаціональні корпорації починають ви­возити капітал, проводячи при цьому політику репатріації прибутків;

2) іноземний капітал мобілізує внутрішні ресурси (матеріальні та інтелек­туальні) для своїх потреб. При цьому виникає дискримінація місцевого госпо­дарського сектору, оскільки законодавство країни ставить іноземний капітал у вигідніші правові умови, ніж свій власний. Фірми часто використовують пря­мі інвестиції як засіб ухилення від податків, особливо якщо податкове законо­давство країни — отримувача інвестицій сприяє цьому;

3) технології, які надаються країнами-кредиторами, як правило, не є пере­довими та сучасними;

4) у результаті різниці в оплаті праці багато хто із спеціалістів і вчених виїжджає у високо розвинуті країни, тобто відбувається відтік інтелектуально­го потенціалу;

5) іноземні компанії всіма силами намагаються експортувати свою про­дукцію і заважають аналогічному імпорту конкурентів;

6) часто мають місце випадки підкупу місцевої влади іноземним капіталом.

Але об'єктивний аналіз економічної літератури свідчить про те, що біль­шість учених є прихильниками залучення іноземних капіталів в умовах гос­трої нестачі фінансових ресурсів та сучасних технологій при переході економі­ки до ринку.

Звичайно, що відкриття країни перед зарубіжними кредиторами не повин­но проходити стихійно. В цій сфері, як і в інших сферах економічної політи­ки, необхідна добре відпрацьована стратегія та інстанція, яка б взяла на себе всю повноту відповідальності за розвиток подій. "Самоплив” тут небезпечний хоча б тому, що західні фірми нерідко намагаються втягнути українських пар­тнерів в екологічно небезпечні й сумнівні з господарської точки зору вироб­ництва. Тому тільки з допомогою вдалого використання цілої системи стиму­лів, обмежень і пільг можна домогтися оптимальної відповідності інтересів експортерів капіталу потребам приймаючої країни.

Активна політика держави як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку капіталів закономірно призводить до утво­рення державного боргу, який поділяється на внутрішній і зовнішній. Зовнішні запозичення завжди пов'язані з досяг­ненням задоволення інтересів держави через відповідну стра­тегію і тактику її уряду.

Для здійснення цілеспрямованого й організованого руху капіталів на міжнародному рівні створено низку міжнародних фінансових інститутів. До їх числа належать Світовий банк, Міжнародний валютний фонд. Європейський банк реконст­рукції та розвитку. Крім цього, зовнішній борг може утворю­ватися при одержанні позик від іноземних держав та їх угру­повань. Сюди належать кредити держав Європейського співтовариства, кредити держав постачальників енергоносіїв.

Найбільшу складність для держави як в плані зростання зовнішнього боргу, так і в плані використання кредитів становлять запозичення, одержані від іноземних комерційних структур під гарантії уряду. Ці кредити, як підтверджує досвід багатьох країн, мають найнижчі показники щодо ефективності використання. Слід також зазначити, що за прийнятного ринкового середовища гарантії уряду не є обов'язковим елементом кредитування.

Для кожної країни питання як зовнішньої, так і внутріш­ньої заборгованості завжди мають свою актуальність. На об­слуговування боргів відволікаються значні фінансові ресурси, збільшується навантаження на бюджет держави, посилюються інфляційні процеси.

Що стосується зовнішнього боргу, то він повинен вико­ристовуватися виключно для інвестицій, проте висока норма інвестицій необхідна, але недостатня умова для підтримки до­віри кредиторів. Інвестиції повинні бути також ефективними, в тому розумінні, що прибуток за інвестиціями повинен пере­вищувати вартість залучення капіталу. Позичкові ресурси, які інвестуються нерозумно, є більшою небезпекою, ніж повна відсутність зовнішніх позик. Зовнішній борг може зростати швидше, ніж експорт лише протягом визначеного часу і лише у тому разі, якщо борг щодо експорту невеликий.

При обслуговуванні зовнішнього боргу визначають коефіцієнт обслуговування. Його розраховують як відношення всіх платежів із заборгова­ності до валютних надходжень держави, виражене в процен­тах, Сприятливим рівнем обслуговування прийнято вважати значення показника 25%.

3. Управління зовнішнім боргом

Зовнішнє запозичення виникає при перевищенні імпорту товарів та послуг над експортом. Дефіцит рахунку поточних операцій, обумовлений несприятлт\ивим торговельним балансом, фінансується за рахунок чистого приктоку капіталу. Чистий притік капіталу виникає внаслідок міжнародних позик (від іноземних урядів та комерційних банків, від міжнародних валютно-фінансових операцій), продажу довгострокових фінансових активів іноземним інвесторам. Прямих іноземних інвестицій у дану країну і використання валютних резервів держави.

Прямі іноземні інвестиції передбачають ввіз до країни капіталу (в грошовій або товарній формі) і є фінансовим потоком, який не створює боргових зобов’язань. Відповідно, коли держава витрачає частину власних резервів іноземної валюти, це супроводжується скороченням обсягу чистих іноземних активів, але не створює боргових зобов’язань.