Сторінка
3
У своїх фінансових відносинах з державою споживач суспільних благ (він же податкопланик і виборець) керується тими самими індивідуалістськими економічними міркуваннями, що й під час купівлі звичайних товарів на ринку. Звідси межею оптимальної діяльності держави стає рівність суб'єктивних оцінок граничної корисності державних послуг (благ) і граничної корисності грошей, що сплачуються державі у формі податків. Уперше рівновагу цього виду описав один з найвідоміших учнів Кнута Вік-селля шведський економіст Ерік Ліндаль у докторській дисертації «Основи оподаткування» (1919 р.). У разі дотримання рівноваги, за Ліндалем, сума бюджетних видатків забезпечує найвищу корисність державної діяльності для населення.
Поширюючи на бюджетну сферу риси ринкового механізму, теорія фіскального обміну, проте, враховує, що повної аналогії між ринково-господарською і державною діяльністю не існує. Різниця полягає у своєрідності споживання державних (суспільних) благ — як уже зазначалося, благо, що надходить у розпорядження однієї людини, вільно і в тому самому обсязі дістається й іншій. Так, благо національної гордості успіхами в космічних дослідженнях однакове для всіх, хто охоче оплачував податками цю мету. Як тільки суспільне благо вже створене, розширення кола його споживачів не скорочує його пропозиції і не викликає ніяких додаткових витрат.
Отже, у світлі, нехай своєрідної, але ринкової концепції суспільних благ, бюджет є важливим інструментом надання державою благ на квазіринковій основі. Держава виступає в ролі постачальника певних благ на умовах, визначених суспільним вибором споживачів — громадян і всіх податкоплатників. Хоч оплата суспільних благ податками й цільовими внесками і має примусовий характер, вважається, що поведінка учасників фіскальної мінової угоди достатньо логічна, раціональна та передбачлива, щоб стати предметом наукового аналізу.
З позицій ринкової методології бюджет є системотворчим елементом державного господарювання («паблік економікс»), основна роль якого полягає в досягненні загального блага й суспільного добробуту — всього, що забезпечує населенню матеріальний достаток і пристойне існування. Використовуючи бюджет, держава має, за формулою Ієремії Бентама, творити «найбільше щастя для найбільшої кількості людей».
Доречно зауважити, що давню західну традицію ототожнювати бюджет з державним фінансовим господарством, яка іде від німецьких економістів К. Рау і А. Вагнера,- розділяли свого часу і представники російської та української фінансової науки. Так, патріарх російської фінансової науки професор І. X. Озеров (1869— 1942) в курсі лекцій «Основи фінансової науки», що були прочитані в московському і санкт-петербурзькому університетах, прямо зазначає, що бюджет — це «план ведення державного господарства на даний період часу»1. Микола Добриловський, професор-емігрант Української господарської академії в довоєнній Чехосло-ваччині, писав, що держави (публічні союзи), дбаючи про народну освіту, судову систему, охорону кордонів, здоров'я громадян, шляхи сполучення і т.п., повинні мати й відповідні кошти. «Чинність публічних союзів, метою якої є здобуття матеріальних коштів, що необхідні їм для здійснення своїх безпосередніх завдань, та управління цими коштами, зветься фінансовим господарством».
Теоретично подібні погляди обґрунтовувались тим міркуванням, що між «державою, з одного боку, та між окремими особами ., з другого — відбувається вимінна угода; держава задовольняє певні потреби осіб, а ці останні сплачують за те якусь суму грошей»3. Ще наприкінці 1920-х років автор цього твердження, український учений-фінансист М. Мітіліно, користуючись поняттям граничної корисності, роз'яснював процес індивідуальної оцінки обміну державних послуг на податки, «хоч сам вимінний акт тут і прихований».
На жаль, суб'єктивно-психологічна теорія цінності (вартості), яка на Заході в різних варіантах домінує в економічній теорії і сьогодні, була з комуністично-ідеологічних міркувань оголошена «вульгарною», заборонена й замінена «єдино правильною» трудовою теорією вартості. А на зміну ринковій концепції бюджету прийшло ідеологічно абсолютизоване його трактування як системи суспільних (економічних, грошових) відносин, яке тільки і визнавалось офіційно єдино правильним.
Ідеалом вільного ринку є повна конкуренція, чим зумовлюється максимальна ефективність використання наявних ресурсів. Однак економічні реалії не збігаються з цією ідеальною ситуацією. Крім того, навіть не повністю конкурентна ринкова економіка не здатна продукувати необхідні населенню і державі суспільні блага. Ринковий механізм не спрацьовує ще і через порушення його функціонування дією так званих екстерналій, або зовнішніх соціально-економічних ефектів фінансово-господарської та іншої діяльності (у будь-якій сфері).
Екстерналії — зовнішні (екзогенні) фактори економічної діяльності, які справляють побічні впливи на процес господарювання, а також на добробут (рівень доходу, споживання) третіх осіб, які безпосередньо не беруть участі у даному виді діяльності. Інакше кажучи, одна людина може завдати шкоди інтересам іншої без будь-яких фінансових наслідків для себе (негативна екстер-налія). Навпаки, можна принести користь іншому, не ставлячи це за мету, керуючись власною вигодою (позитивна екстерналія). Тобто під дією зовнішніх ефектів ринкові ціни не повністю відображають вигоди і втрати суб'єктів господарювання. Зовнішні ефекти досить часто виникають з тієї причини, що права власності користувачів ресурсів визначаються не чітко або не фіксуються зовсім, а тому вони і не впливають на процес ціноутворення.
Господарська практика і повсякденне життя переповнені проявами зовнішніх ефектів, особливо негативних. Переконливим прикладом цього є шкода, якої завдає індустріальне забруднення довкілля, оскільки кожен може вважати, що він має право використовувати природу на власний розсуд, тим більше з метою здійснення важливого виробництва. Але річ у тім, що люди, які страждають при цьому від забруднення (шкода здоров'ю, зниження вартості нерухомого майна у зоні екологічного лиха і т.п.), мають не менше право на чисте повітря.
У подібних випадках ціна товару (скажімо, сталі) не відображає повних суспільних витрат, пов'язаних з металургійним виробництвом. До того ж ні продавець сталі (безпосередній емітент забруднення), ні її покупець не беруть до уваги інтереси третьої сторони — рецептора-жертви отруйних викидів (хворого, власника знеціненого будинку). У формалізованих теоретичних виразах маржина-лізму для рецепторів гранична зовнішня вартість дорівнює грошовій вартості шкоди, якої завдає виробництво кожної додаткової тонни сталі без відшкодування її вартісного еквівалента в цінах.
Завантажити реферат