Сторінка
3

Ринок страхових послуг в Україні

Такий режим використання позик частково спричинювався до за­міщення ними потреби у страхуванні. Покладання на кредит не влас­тивих йому функцій призвело до ігнорування основних принципів кредиту: цільового призначення, матеріального забезпечення, термі­новості і платності за користування. Зрештою кредит втрачав свої сти-мулювальні властивості.

Майже кожне міністерство чи відомство на випадок непередбаче­них обставин мало у своєму розпорядженні фонди фінансової підтри­мки підлеглих їм державних підприємств. Такі фонди створювалися шляхом відрахувань від прибутків підприємств. За рахунок відомчих фондів могла надаватися тимчасова фінансова допомога на поповнен­ня нестачі оборотних засобів, що виникала, як правило, з не залежних від позичальника причин. Часто допомога надавалася на безповорот­них засадах. Проте надання такої допомоги не регулювалося чіткими нормами. Тому нерідко кошти йшли на покриття й таких збитків, які зумовлювалися безгосподарністю у виробничих формуваннях, помил­ковими рішеннями вищестоящих організацій.

Централізовані кошти держави, а також фонди відомств становили в сукупності переважну частину ресурсів, що спрямовувалися на стра­ховий захист.

Водночас із розширенням прав підприємств зростали можливості самострахування, для чого створювалися внутрішні натуральні та гро­шові резерви. Такі фонди дозволяють покривати шкоду, завдану дріб­ними ризиками.

Перевага самострахування полягає в тому, що воно дає змогу опе­ративно вирішити питання відшкодування невеликих збитків. Крім то­го, не потрібно платити на сторону страхові премії. А вони передба­чають витрати не лише на відшкодування збитків, заподіяних стихій­ним лихом чи нещасним випадком, а й спрямовуються на покриття всіх витрат з утримання офісу на формування прибутку страховика.

Доходи від тимчасового інвестування вільних коштів цих резервів також залишаються юридичній чи фізичній особі, що організовує са­мострахування. Така особа завжди безпосередньо зацікавлена вжити заходів щодо зниження ризиків. До того ж витрати із власних (внут­рішніх) резервів безпосередньо не залежать від наслідків ризиків на інших підприємствах.

Проте зазначені переваги децентралізованої форми нагромаджен­ня і використання резервних коштів виявляються лише в певних ме­жах. Адже при самострахуванні практично немає розподілу наслідків ризику. Один великий (а нерідко і середній) ризик може призвести до необхідності ліквідувати підприємство. Самострахування вимагає від­волікання значних ресурсів до резервів. Крім того, кошти цих фондів не зосереджуються на окремому рахунку в банку. Вони перебувають у господарському обороті і на момент, коли постане реальна потреба використати їх за цільовим призначенням, можуть бути в неліквідній формі. З викладених тут та інших міркувань цей канал формування коштів для страхового захисту об'єктивно не може посідати визна­чальне місце у структурі сукупного фонду страхового захисту.

Фінансування за рахунок централізованих фондів поширювалося на покриття втрат від ризиків лише підприємств державного сектора

Кооперативні, громадські підприємства і населення вдавалися не лише до самострахування, а й організовували захист своїх матеріальних ін­тересів на випадок ризику за рахунок коштів фонду, що створювався методом страхування. Цим методом можна було нагромаджувати кош­ти не лише на захист майна, а й на вирішення низки соціальних питань (страхування на випадок постійної або тимчасової втрати працездат­ності, страхування на дожиття, довесільне страхування тощо). Проте відносно низький рівень доходів населення гальмував розвиток зазна­чених видів страхування.

Отже, оскільки у плановій централізованій економіці переважала державна форма власності, то й специфічні форми та методи її захисту відсунули страхування на другий план.

Зауважимо, що склад і структура фондів, призначених для страхо­вого захисту, принципово змінюються в період поступового переходу до економіки ринкового типу. Адже процес роздержавлення власності вимагає відповідних змін і в її страховому захисті. Вони мають спря­мовуватися на дедалі частіше прийняття рішень про страховий захист на рівні підприємства, розширення меж самофінансування.

На підприємствах доцільно мати фонд ризику. Чинне законодавст­во дозволяє доводити його розмір до 25% від суми статутного фонду. Важливо, щоб кошти фонду постійно перебували в ліквідній формі.

Тепер значно меншою мірою, ніж у минулі часи, використовують­ся централізовані грошові резерви держави на відновлення майна, знищеного або пошкодженого стихією чи іншим лихом. Тут познача­ються і тимчасові фінансові труднощі держави. За значного дефіциту бюджету неможливо передбачити в ньому серйозні резерви.

Значно ослабла роль у страховому захисті і -позичкового фонду. Він перестав бути єдиним державним фондом. Перебудова банківської справи на комерційних засадах зумовила появу сотень відносно авто­номних позичкових фондів. На 1 січня 1998 року в Україні було 228 комерційних банків. Кожний із них володіє самостійними ресурсами. Банки здебільшого не в змозі і не мають економічного інтересу нада­вати тривалі (на кілька років) та ще й на безвідсоткових засадах від­строчки повернення позик. Не можуть розраховувати підприємства і на фінансову підтримку галузевих міністерств і відомств. Резервні фо­нди при цих органах ліквідовано.