Сторінка
3

Людина як соціологічна істота

Соціальна роль — це очікувана типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом. Людина в суспільному житті, як правило, виконує декілька соціальних ролей, які утворюють, згідно термінології Р.Мертона, «рольовий набір». Соціальні ролі конкретної людини-особистості можуть закріплюватись формально (через посередництво закону чи іншого правового акту) або носити неформальний характер (наприклад, моральні норми поведінки в тому чи іншому суспільстві).

Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т.Парсонсу. На його думку, кожну роль можна описати, п’ятьма основними характеристиками:

• емоційною (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша — цілковитої розкутості);

• способом одержання (одні притаманні особистості органічно, інші виборюються нею);

• масштабом (декотрі ролі сформульовані і суворо обмежені, а деякі нечіткі й розмиті);

• ступенем формалізації (дія згідно жорстко встановлених правил і приписів або довільна дія);

• характером і скеруванням мотивів (орієнтованих на особистий прибуток або на загальне благо).

Однією з принципових засад рольової теорії особистості є визнання залежності соціальної ролі людини, як істоти соціальної, від очікувань інших людей, пов'язаних з їх розумінням соціального статусу конкретної особистості. Розбіжність між уявленнями про соціальну роль тої чи іншої особистості та її реальною поведінкою виступає основою соціальних конфліктів, що звичайно носять міжособистісний характер. Внутрішній конфлікт особистості може виникнути внаслідок виконання людиною декількох соціальних ролей, несумісних між собою; його наслідком, як правило, є стрес. Роль соціології полягає у виявленні передконфліктних і передстресових ситуацій або грунту для їх появи та у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей.

Помітне місце у соціологічній думці сучасності займають теорії соціальної установки, в яких особистість являє собою результат установок, що їх формує суспільство самим фактом постійної повсякденної дії, впливів, тиску на індивіда. Накопичення людиною протягом її життя різноманітних установок призводить до того, що вона звикає бути особистістю; у неї складається принципова установка на те, щоби бути особистістю.

Термін «установка» вперше використовується У. Томасом і Ф.Знанецьким в їх спільній праці «Польський селянин в Європі та Америці» для аналізу зв'язків між індивідом і соціальною організацією, до якої він потрапляє і згодом стає її членом. Під соціальною установкою вони розуміють психологічне переживання індивідом цінності, значення й сенсу соціального об'єкта, стан свідомості індивіда щодо певної цінності. Якщо в психології установка визначається англійським словом «set» і досліджується насамперед як психофізіологічний феномен у взаємодії індивіда і середовища, то в соціології установка фіксується іншим англійським терміном «attitude» і вміщує в собі широкий спектр взаємодії особистості та соціального середовища.

В сучасних умовах ці вихідні положення дістають свій подальший розвиток у диспозиційній теорії саморегуляції соціальної поведінки особистості (від лат. — розташування), яку нині репрезентує відомий російський соціолог В.Ядов Диспозиція особистості означає схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та до певної поведінки в цих умовах. Диспозиції поділяються на вищі та нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальну скерованість поведінки особистості і включають у себе її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соціальні об'єкти і ситуації, а також ситуативні соціальні установки (тобто схильність особистості до конкретного типу поведінки у даній ситуації, яка щойно склалася, у конкретному предметному і соціальному середовищі). Нижчі диспозиції — це схильність до поведінки у деяких сферах діяльності і скерованість дій та вчинків у звичайних типових ситуаціях, які не вимагають залучення вищих щаблів свідомості.

Наприкінці XX ст. у західній, а також вітчизняній соціології швидкими темпами зростає число дослідників, які розробляють теорії референтної групи. Це пов'язане з уже згадуваною кризою макроструктурних уявлень про суспільство та нездатністю надшироких соціальних утворень забезпечити комфортне самопочуття та існування особистості в усій їх багатоманітності. Натомість все частіше визнається, що референтні групи більше відповідають прагненням, інтересам і потребам особистості, оскільки вона сама обирає їх і бажає до них належати.

Під референтною групою в соціології розуміється соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав в минулому, належить зараз чи хотів би належати у майбутньому. В якості референтних груп можуть виступати різні соціальні спільноти — від сім'ї до класу, від релігійної громади до виробничого кооперативу чи політичної партії.

Поняття референтної групи активно розробляється і у вітчизняній соціології, чому сприяли розпад СРСР і кризові явища перехідного періоду. В межах колишнього Радянського Союзу держава примусово перебрала на себе ролі різноманітних референтних груп, позбавивши особистість права і свободи вибору; тому в недалекому минулому перед людиною стояла проблема неможливості бажаної соціальної ідентифікації. У сучасних умовах пошуку нових ідентичностей, коли особистість мусить здійснити вибір свого життєвого шляху, обрати перспективи життя і діяльності, усталити, з ким вона будуватиме майбутнє і яким має бути це майбутнє, бо ніхто інший не вирішить ці питання за людину, — в цих умовах кризи старого суспільства і народження у муках нового устрою однією з основних референтних груп стає національна спільнота. Таке розуміння референтних груп є дуже близьким до української суспільної традиції: майже постійне перебування під владою інших, неприязних або ворожих до українців держав виробило в них розуміння необхідності єднатися у своєму етнічному колективі і шукати референтні групи підтримки у власному національному середовищі. Так, наприклад, серед українських селян Галичини поширення набула сільськогосподарська кооперація, в містах — кредитові спілки з красномовним гаслом «Свій до свого по своє»; в еміграції збереженню міцної української діаспори в інонаціональному строкатому середовищі сприяли релігійні громади — як православні, так і греко-католицькі, які ставали осередками не лише релігійного, але й культурного, громадського і в цілому повнокровного соціального життя українців на чужині.