Сторінка
5

Cтановище дітей та молоді в зарубіжних країнах

В різних країнах вони були різними. Американську молодь турбували надмірний вплив корпорацій на систему вищої освіти, обмеження на свободу політичної діяльності у студентських містечках – кемпусах, обв’язкова служба в армії, зумовлена війною, яку вели США у В’єтнамі. Для молодих французів велике значення мали зміни в суспільному положенні гуманітарної інтелігенції та та напружена ситуація у сфері вищої освіти. Активність західнонімецької молоді в той час була пов’язана з болючою проблемою подолання духовної спадщини нацизму, що загострювалася авторитарними тенденціями в період правління Аденауера.

Молодіжний протест 60-х набув різноманітних форм. “Каліфорнійський університет Берлі в вересні – жовтні 1964 року породив “сіт-іни” – сидячі страйки протесту. В Мічиганському університеті 25 березня 1965 року було надано поштовху серії “тич-інів” – митингів-дискусій, проведених незабаром більше ніж у ста американських вузах…З весни 1965 по весну 1968 року в Америці різко – приблизно в 300 разів – збільшується чисельність учасників антивоєнних демонстрацій.” [5; 27].

Бурхливі події розгорнулися у травні 1968 р. в Парижі, коли студенти організували “фронтальну атаку буржуазної системи”, захопивши та розгромивши Сорбоннський університет, споруджуючи барикади та влаштовуючі криваві зіткнення з силами правопорядку. “Від в’їзду в кабінет ректора на ровері до рок-фестивалю за участю 400 тисяч осіб, від прикрашення квітами стволів гвинтівок національної гвардії до карнавально-хуліганського захоплення паризького театру “Одеон”, до диверсійних актів, що знищують сотні ні в чому не винних людей, - ось діапазон акцій заколотників” [5;27-28].

Проте все це розмаїття форм мало певну внутрішню спільність – протест молоді формувався стихійно, іниціатива йшла знизу, неминуче набуваючи радикально-антибуржуазного характеру, заперечувалися самі засади суспільства.

Виступи 60-тих років значною мірою були реакцією на гіпертрофований раціоналізм навколишнього соціуму, який асоціювався у свідомості молоді з придушенням особистості, позбавленням її можливостей для саморозвитку. “Як образно писали журналісти в ті часи, юні паростки, піднявшися на гребні “руху шестидесятих”, озірнулася навкруги і не побачила нічого, крім пустелі міст, в яких всякий рух душі зводився до страху втратити розкішне життя біля телевізора з кондиціонером” [5; 30].

Які ж уроки описаного вище конфлікту поколінь ? Чи може їхній аналіз дати висновки, корисні для сучасного українського суспільства, яке функціонує у принципово інакших соціальних умовах ?

Шукаючи відповіді на це питання треба ще раз спробувати виявити специфічні причини молодіжної кризи 60-х. О.Запєсоцький та О.Файн вважають, що “…в індустріально розвинутих країнах Заходу феномен молодіжного бунту 60-х був значною мірою визначений різким прискоренням темпів життєвих змін, що відбулося під впливом науково-технічної революції. Зростання соціальної та духовної автономії, відносне відокремлення її в якості соціально-демографічної групи послужили…моральній, а згодом і політичній конфронтації поколінь. Пояснення вибухового характеру цієї конфронтації, напевно, слід шукати у специфічних соціально-психологічних характеристиках покоління, що конфліктує, з одного боку, та непідготовленості системи буржуазних інститутів влади до зняття соціальногї напруги” [5;34-35]. (В даному разі автори виданої в 1990 році книжки використовують слово “буржуазний” як прийнятий в комуністичній термінології прикметник для позначення сучасного суспільства країн Заходу).

Зазначені характеристики стрімких суспільних змін, на мою думку, можна принципово віднести до процесів, що відбуваються в сучасній Україні, адже йдеться не про соціально-політичну спрямованість змін, а про їх темп та глибину. Як пишуть ті самі автори, “новим поколінням доводиться вступати в “доросле” життя, приймати найвідповідальніші (…) рішення з вибору професії, супутника життя, ціннісних орієнтирів в умовах, які докорінно відрізняються від ситуацій тридцятирічного, ба навіть п’ятнадцятирічного, минулого…Чим швидше темп розвитку суспільства, тим більше культурна дистанція між поколіннями. Тим глибше розбіжності, гостріше конфлікти” [5;35].

Хоча за сучасних умов становище дітей та молоді в країнах Заходу виглядає найліпшим у порівнянні з іншими регіонами світу, тим не менше і тут дітям та молоді притаманні певні проблеми – передусім, психологічні. Сучасні дослідники спостерігають, зокрема, що в американському суспільстві дається в знаки тенденція демографічної інфільтрації, яка виявляється в тому, що діти чимдалі набувають ознак дорослих, дорослі намагаються стати більш юними.

“Один техаський законодавець пропонує запровадити смертну кару, починаючи з 11 років, і його, нехай ненадовго, але сприймають серйозно. Американські підлітки день у день скоюють дедалі жорстокіші вбивства, дорослі намагаються за допомогою психотерапевтів виявити в собі дитину. Першокласники вчаться у школі за програмами настільки насиченими, складними і стимулюючими конкуренцію, немовби вони не діти, а корпоративні правники, працівники корпорпацій разом відправляються у фінансовані компанією туристичні походи, щоби створити колективну спайку” [11;34].

Схоже на те, що в американському суспільстві розмиваються межі між дитинством та зрілістю. З одного боку, Америка закохана в дітей і захоплюється піклуванням про них, з другого – вона ажніяк не турбується про збереження дитинства, яке є не лише біологічною, а й культурною конструкцією.

За сучасних умов починають руйнуватися встановлені близько ста років тому бар’єри – закони про дитячу працю, обов’язкову освіту для дітей, правосуддя для неповнолітніх. Зараз ці бар’єри стикаються з епідемією дешевих наркотиків, якими торгують діти, і жорстокими вбивствами, скоєними підлітками. У цьому зв’язку зазнає критики система правосуддя для неповнолітніх, яка передбачає для менш жорсткі, ніж для дорослих покарання. Нарікання висловлюютьсяч і на адресу загальної дитячої освіти.

Доречно навести дані про вік, з якого настає кримінальна відповідальність. В різних країнах він різний : «…в Англії – 8 років, в Греції, Франції – 13 років, в ФРН – 14 років, у Швеції – 15 років, в Египті , Лівані, Іраку – 7 років, в Ізраїлі – 9 років» [6;10].

В США навіть висловлюється думка про те, що, уряд взагалі повинний усунутися зі сфери освіти, яка має бути віддана на відкуп самих батьків. Протилежна точка зору виходить з того, що за умов конкуренції до дітей, навпаки, мають пред’являтися підвищені вимоги. «В багатьох школах в Атланті, наприклад, збираються скасувати канікули, позаяк рівень конкуренції в сучасному світі вимагає від дітей ще більших навичок і знання ще більшого обсягу інформації» [11;34].