Сторінка
2

Про ораторське мистецтво: якості оратора, слово, аудиторія

Вчені-психологи розрізняють чотири види жестів рука­ми. Вказівним пальцем звичайно показують на певну особу або предмет, а також напрямок. Стиснутий кулак — це озна­ка наголошення на певному аспекті якогось питання. Доло­ня обернута догори, може мати кілька значень. Промовець пропонує слухачам зважити якийсь план або оцінити якусь дію. Долоня, обернена донизу, означає незгоду, презирство, відмову. Крім того, розрізняють три рівні, на яких можна жестикулювати:

нижній рівень (від попереку вниз),

серед­ній (між попереком і плечима)

високий (від плечей уго­ру)

Жести на нижньому рівні виражають думки й почуття, пов'язані з ненавистю, опором. Жестикулюють здебільшого в межах середнього рівня. Ці жести супроводжують більшу частину промови. На верхньому рівні жестикулюють, коли говорять про величні ідеали і коли звертаються до високих почуттів.

Положення тіла має бути природним. Не треба стояти, широко розставивши ноги, або, навпаки, виструнчившись. Викликає подив промовець, який рівномірно хитається, переносячи вагу тіла з однієї ноги на другу. Не потрібно також стояти заціпеніло, випнувши груди, ніби намагаючись справити враження неабиякої значущості своєї персони. Плечі тримайте прямо, не відтягуйте їх назад, голову — рівно, не нахиляючи вперед чи вбік.

Рухи м'язів обличчя, особливо навколо рота й очей, свідчать про настрій і характер того, хто го­ворить. Деяким людям (наприклад лікарям, психологам, слідчим) ці малопомітні рухи можуть багато про що сказати. Для них вони мають неабияке значення. А взагалі для людини, яка звикла стежити за реакцією спів­розмовника, дуже неприємно, коли він не виявляє ніякої реакції.

Будь-які рухи, пози, жести й міміка виправдані лише в тому разі, якщо вони не привертаютьдосебе надмірної уваги. Якщо ж вони впадають в очі, то від­вертатимуть увагу слухачів від основного змісту промови.

б)Про емоційність і красномовство

Людська емоційність виявляється внутрішньо і зовні, нерідко дуже бурхливо й у визначених фізичних діях, міміці, а тим більше в мові і т.п. Але при цьому самі емоції по їхньому характері (а не по ступені прояву) звичайно класифікуються психологією на позитивні і негативні. Перші з них у загальному бажані посмішка, сміх, радість, веселощі, захоплення, задоволення, схвалення, натхнення, насолода, екстаз і інші. Негативні чи депресивні емоції - це смуток, сум, туга, занепокоєння, тривога, страх, жах, образа, сумнів, розчарування, гнів і в ряді випадків - сльози, ридання.

Було б, однак, помилкою думати, що лише позитивні емоції позитивно впливають на людські настрої, на щиросердечний світ особистості. Якби справа обстояла саме так, то в мистецтві художники всіляко уникали б зображувати, відтворювати смутні чи сумні картини, зокрема, у театрі не існувало би жанру драми, а тим більше трагедії, джерела якої сходять до давньогрецької античності. Одже трагедія, як правило, не обходиться без почуттів страху і жаху, без гніву і загибелі.[2]

Так чи тільки мистецтво, звертаючи до різних сторін дійсності, збуджує в людях негативні емоції і почуття? Не було, немає і неможливе пізнання соціального життя, що обходило би явища і факти лише тому, що вони можуть породжувати в людях негативні емоції: засмучувати, чи засмучувати ж викликати жах, страх. Почуття, переживання і пізнання лише позитивних явищ, безсумнівно, збіднило б людство і, будучи однобічним, неповним, стало б однієї з істотних причин, що гальмують суспільний прогрес.

Але справа не тільки в цих, самих по собі серйозних обставинах. Особливо істотно підкреслити, що не тільки позитивні, але і негативні емоції є істотними стимуляторами активної життєдіяльності. Скажемо, почуття чи туги сумнів рідкий коли залишається замкнутим у самому собі, чи рано чи пізно породжує бажання побороти тугу, вийти зі стану сумніву. Страх не тільки лякає людину, але часом і різко підвищує активність, штовхає до дії. Розчарування людини в початій справі може протривати чи довгий чи короткий час, але чи рано чи пізно воно неодмінно спонукає зневіреного до перегляду свого відношення до даної особистості, нової справи - переоцінки «ціностей», визначеної активності. Що ж стосується гніву, тим більше колективного і викликаного великим негативним явищем - низинним, потворним чи вчинком подією,—то реакція на нього нерідко стає безпосередньою причиною не тільки активної дії, але і шляхетного по характеру вчинку, а інший раз, дивлячись по ситуації, і героїчного здійснення.

Велика роль емоцій у людських мріях, прагненнях і реальних здійсненнях. В. И. Ленін писав, що без людських емоцій не буває і людських шукань і справ.

Неспроможними потрібно вважати думка про те, що сучасна людина в силу своєї величезної і швидко зростаючої інтелектуальності стає усе менш емоційною. Безупинний і гігантський науково-технічний прогрес, як говорять, особливо в запальних суперечках (згадаємо диспути «фізиків» і «ліриків») у сучасному світі не залишається хоча б малюсінького куточка для чуттєвості, для емоцій. Усе це так, але проте немає серйозних основ затверджувати, що наші люди начебто стали менш емоційними. Чи не вірніше сказати, що піднялася емоційна культура народу, що емоції і почуття будівельників нового суспільства стали більш складними і тонкими. [3]

Емоції завжди змістовні, тому відіграють визначену роль у пізнанні. Психологічно-емоційне нерідко дає поштовх до осмислення і пізнання того чи іншого явища, що до того не залучало уваги.

Емоційно-почуттєвий початок у самій суті красномовства як соціального явища, що завжди відбиває суспільно цікаве, важливе.

Об'єктивна даність емоційності красномовства , однак, не рятує оратора від особливої турботи, від визначеного вольового відношення до неї. Об'єктивна даність повинна добре зізнаватися, спрямовано використовуватися в мові. Чи лектор доповідач, міркуючи про успіх свого виступу, повинний працювати не тільки над змістом і формою свого публічного виступу. Він зобов'язаний працювати над тим, щоб зміст і форма мови у своїй органічній єдності несли заряд, здатний впливати на емоції і почуття слухачів.[4]

Емоційно-почуттєвий початок підсилює виразність, а значить дохідливість ораторського слова. Воно у відомій мірі визначає естетичну природу красномовства, а виходить, і силу його впливу на людей.

Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво, виникла в стародавній Греції. Як і драма, музи­ка, скульптура й архітектура, вона вважалася мистецтвом, творчістю, її величали «царицею всіх мистецтв».