Сторінка
2

Греко-католики, латинники і православні в Україні: проти, поруч чи разом?

Ще з більшою наполегливістю і послідовністю ці імперативи державно-церковної політики Росії проявлялися в ставленні до унійної Церкви. Кожного разу, як царська імперія поширювали свою владу на суміжні українські землі, це тягло за собою репресії супроти "уніатів" та їх насильницьке "навернення" на одержавлене російське православ'я (1772, 1795, 1839, 1876). Тісна пов'язаність Російської Православної Церкви з імперською владою та з великоросійськими національними інтересами викликала незадоволення та стала причиною зародження "українофільської" течії в середовищі самого православного духовенства й мирян України наприкінці XIX ст. Після революції 1917 р. виникає організований рух за автокефалію українського православ'я, проте спроби її проголошення у 20-х і 40-х рр. натрапили на рішучий спротив Московської патріархії та репресії (уже радянської) влади.

Натомість у західній частині України, яка залишалась у складі Речі Посполитої, при сприянні політичних властей з'єднана із Римом Церква поступово до початку ХVIII ст. охопила практично усіх вірних східного обряду. Всупереч намаганням польської світської та церковної еліти перетворити унію в місток до повної латинізації, вона стала найголовнішим чинником збереження культурно-релігійної самобутності українського населення. З переходом західноукраїнських земель до складу Австрійської держави греко-католицька єрархія (а саме так стали офіційно іменувати колишніх уніатів з волі габсбурзьких правителів) здобула всебічну підтримку і покровительство цісарського уряду. Власті спричинилися до організаційного оформлення церковно-адміністративних структур греко-католиків (у 1771 р. узаконено самостійність Мукачівської єпархії на Закарпатті, у 1807 р. відновлено Галицьку митрополію).

Просвітницькі реформи Марії-Терезії та Йосифа II відкрили українській молоді доступ до освіти, у тому числі й рідною мовою, юридично урівняли греко-католиків з вірними латинського обряду та забезпечили мінімальний матеріальний добробут душпастирів. Це сприяло тісній інтеґрації Греко-Католицької Церкви в державно-політичні структури й суспільне життя та активній участі духовенства в українському національному русі.

На порозі ХХ ст. Греко-Католицька Церква в Галичині удостоїлася визначної постаті митрополита Андрея Шептицького (1901-1944). Його духовне правління припало на тривожні часи бушування двох світових воєн та семиразової зміни політичних режимів (австрійського, російського, знову австрійського, українського, польського, радянського, нацистського і ще раз радянського). Однак наполеглива душпастирська праця, турбота про освіту і культуру, захист національних і соціальних прав народу, харитативна діяльність, екуменічні зусилля зробили Шептицького беззаперечним провідником і моральним авторитетом української спільноти, а саму Церкву - широко розгалуженою та впливовою суспільною інституцією Західної України.

2. Тоталітарна спадщина

Бiльш безпосереднiм чинником, що впливає на розвиток релiгiйного життя в сучасній Українi, є трагедiя двадцятого столiття - епохи терору та насилля. За приблизними оцiнками, в Українi двадцятого столiття насильницькою смертю загинуло близько 17 мiльйонiв людей. І особливо трагічним є те, що ці жертви були породжені не лише війнами та конфліктами, а й химерними ідеями перебудови світу. Оскiльки в Радянському Союзi про це дикунство назагал не можна було говорити публiчно чи навiть у приватних розмовах, ця трагедiя залишилась невiдображеною в суспiльнiй свiдомостi, смертi залишились неоплаканими, насильство та кривди непрощеними, а психологiчнi та духовнi рани незцiленими. Глибокі травми наклали свій невблаганний відбиток як на тих, кого переслідували, так і тих, хто переслідував. Принижена гідність, розтоптана честь, спотворена мораль, деформована свідомість - ось визничальні риси "нової людини", homo sovieticus, - типу, який пержив саму систему, що породила його.

Складовою частиною кривавої трагедії насилля в Українi стало навмисне переслiдування релiгiї та насадження атеїзму. Прагнучи утвердити своє тоталітарне панування комуністичний режим не міг терпіти існування структур, які представляли інші, гуманістичні вартості. Боротьба з релігією стала державною ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль, не перебирали засобів. Зруйновані, спалені, спрофановані храми; розстріляні, арештовані й депортовані в сибірські ҐУЛАҐи священики й вірні, православні і католики, представники інших релігій; переслідувані, загнані в підпілля або повнiстю знищені цілі Церкви (як Українська Автокефальна Православна Церква на початку 30-х рр. чи Українська Греко-Католицька Церква в 1946 р. у Галичині та в 1949 р. на Закарпатті) - все це також печальні "здобутки" реального соціалізму.

Існування ж тих релiгiйних спiльнот, якi вціліли та формально були дозволені атеїстичним режимом, на багато десятилiть обмежилось до вузької, приватної сфери, якщо про таку взагалі можна говорити в системі всезагального ідеологічного контролю й індоктринації. Цілі поколiння були позбавленi свободи вiросповiдання, що також спричинилося до заникнення вiкових традицiй вiри, проґресуючої бездуховності та поглиблення деморалізації суспільства.

Ще одним аспектом радянської релігійної політики, зокрема після її суттєвої корективи Сталіном в роки Другої світової війни, стала інструменталізація та використання леґально діючих церковних структур для цілей атеїстичної за своєю суттю державної внутрішньої і зовнішньої політики. Особливе місце було відведене Руській Православній Церкві (РПЦ), якій призначалась роль "захисника соціалістичної Батьківщини", співтворця "нової історичної спільності - радянського народу" та ретранслятора "радянської миролюбної політики" на міжнародній арені. Досягнутий modus vivendi із комуністичною владою дав РПЦ певні здобутки: паралізував спраби автокефалії, розширив "канонічну територію", збільшив кількість храмів і вірних за рахунок ліквідації УГКЦ і переведення під юрисдикцію Московського патріархату православних єпархій і Церков, які ніколи раніше до неї не належали, підкріпив впливи РПЦ у вселенському православ'ї та й у християнській Ойкумені загалом. Однак в умовах кризи радянського ладу та ґорбачовської "перестройки" наприкінці 80-х рр. всі ці "здобутки" виявили свою зворотню сторону, дискредитуючи РПЦ в очах частини її духовенства та вірних і зробивши її об'єктом критики з боку дисидентського й національно-демократичного руху. Вихід забороненої режимом УГКЦ з підпілля та утворення громад УАПЦ у 1989 р. стали проявом втрати РПЦ свого колишнього монопольного становища. Водночас небувале піднесення релігійності в умовах нової свободи супроводжувалось загостренням релігійних конфліктів в Україні, які серйозно ускладнили міжнародні екуменічні взаємини. Проголошення незалежності України в 1991 р. створило для діяльності усіх Церков на її території ще й новий державно-політичний контекст.

Перейти на сторінку номер:
 1  2  3  4  5  6  7 


Інші реферати на тему «Релігія, релігієзнавство»: