Сторінка
3

Буддизм

Найістотнішим у вченні Будди його послідовники вва­жають те, що він пізнав причину буття — страждання, розкрив її людям так само, як і шлях до припинення страждань, до спасіння і небуття.

Буддисти визнають сповіщені Буддою «чотири благо­родні істини», про які йтиметься далі.

Буддизм запозичив чимало ідей, які були вже розроб­лені та широковідомі в Індії ще до середини І тис. до н.е., зокрема нехтування всім матеріальним, прагнення до духовного самовдосконалення. Разом з тим у буддизмі було і дещо нове. Так» людей, знесилених стражданнями, не могло не приваблювати вчення про те, що наше жит­тя — страждання і що їх витоками є пристрасті та бажання. (Подібна теза забезпечила успіх і християнству.) Тому слід стримувати свої пристрасті, бути добрим і благочестивим, що кожному (а не лише посвяченим брахманам, як у брахманізмі) відкриває шлях до істини, а за умови подальших зусиль — до кінцевої мети буддизму — нір­вани. Ось чому проповідь Будди користувалася успіхом у широких масах, вчення швидко поширювалося, дедалі біль­ше аскетів і навіть брахманів ставали послідовниками Будди.

Історичні дані свідчать, що буддизм підтримали кшатрії та вайш'я, насамперед міське населення, правителі, воїни, які вбачали в буддизмі можливість позбутися за­силля і зверхності брахманів. Буддійські ідеї рівності людей і терпимості, культ етики також сприяли успіху нового вчення. Його підтримав один із наймогутніших давньоіндійських імператорів Ашока (III ст. до н.е.). З його допомогою буддизм не лише зміцнів в Індії, а й практично став офіційною державною ідеологією та вийшов за межі Індії. Етичні та соціальні ідеї буддизму були привабливими для всього суспільства. Щодо практики, яка ставила за мету досягнення нірвани, то ці сфери впливу буддизму були суворо обмежені ченцями. Тому буддійськими грома­дами у строгому смислі цього слова фактично були гро­мади ченців — бхікшу.

Першими послідовниками Будди були аскети, які неве­ликими групами (не менше 6 осіб) збирались у якому-небудь відокремленому місці на період дощів і, перечікуючи цей період, утворювали щось на зразок мікрогромади. Ті, хто вступав у громаду, відмовлялися від будь-якої влас­ності («бхікшу» означає злиденний). Вони голили голову, одягались у лахміття (переважно жовтого кольору) і ко­ристувалися лише найнеобхіднішим — квартою для зби­рання пожертвувань, тарілкою для води, бритвою, па­терицею. Значну частину часу вони мандрували, збираючи милостиню, їсти мали право лише до півдня, причому лише вегетаріанську їжу, а потім до світанку наступного дня не можна було брати у рот ні крихти.

У печері або залишеній будівлі бхікшу пересиджували період дощів, проводили час у благочестивих роздумах, бесідах, практикуючи в мистецтві зосередження І само­споглядання, розробляючи і вдосконалюючи правила пове­дінки і теорію свого вчення.

Померлих бхікшу, як правило, і ховали неподалік від Їх помешкання. Згодом на честь діячів раннього буддизму, що ставали легендарними, на місцях їхнього поховання буддистами-мирянами зводились могильні споруди, па­м'ятники-ступи (куполоподібні склепи з наглухо замурованим входом). Навколо ступ споруджувались різноманіт­ні будівлі. Так утворювалися монастирі. Поступово скла­дався статут монастирського життя, зросла кількість чен­ців, послушників, прислужників, монастирських селян і рабів-слуг. Бхікшу, які раніше вільно мандрували, а потім стали постійно жити у монастирях, були зобов'язані ре­тельно дотримуватись вимог статуту, коритися загальним зборам ченців монастиря і обраному настоятелю.

Незабаром монастирі перетворились в головну і по суті єдину форму організації буддистів, що не мали впливової жрецької касти і ієрархічно організованої церковної структури. Саме монастирі стали центрами буддизму, осе­редками його поширення, своєрідними університетами і бібліотеками. У монастирях вчені буддійські ченці за­писували давньоіндійськими мовами палі і санскритом перші сутри (священні тексти), які на межі нашої ери склали значний за обсягом писаний буддійський канон — Трипітаку. Тут же прислужники і послушники навчались грамоті і читанню, вивчали священні тексти, здобуваючи хорошу на той час освіту.

Громада ченців того або іншого монастиря називалась сангхою (іноді цей термін використовувався ширше — на означення буддистів великого району, а то й країни). Спочатку у сангху приймались всі бажаючі, пізніше було введено деякі обмеження: не приймали злочинців, рабів, неповнолітніх без згоди батьків. Послушниками часто ставали підлітки, оскільки миряни, що співчували буд­дизму, нерідко посилали у монастир своїх синів.

Той, хто вступав у сангху, повинен був відмовитися від усього, що пов'язувало його зі світом, — від сім'ї, касти, власності, принаймні на час перебування в монастирі. Послушник приймав перших п'ять обітниць (не вбий, не вкради, не бреши, не перелюбствуй, не пияч), голив голову і вбирався в одяг ченця. Членство у сангхі не було обо­в'язковим: у будь-який момент ченець або послушник міг вийти з неї і повернутися до мирського життя.

Ті, хто вирішував присвятити релігії все життя, готу­вались до обряду посвячення, що являв складну процеду­ру. Послушника суворо екзаменували, випробуючи його дух і волю. інколи аж до спалювання пальця перед вівта­рем Будди. І лише потім молодого послушника приймали до гурту повноправних членів сангхи. Це зобов'язувало його дотримувати п'яти важливих правил: не співати і не танцювати; не спати на зручній постелі, не вживати їжу у невизначений час, не бути корисливим, не користува­тися речами, що мають сильний запах або інтенсивний колір.

Крім десяти основних обітниць, у сангхі існувало без­ліч (до 250) дрібніших заборон і обмежень, що мали на меті забезпечити ченцям праведне життя. Зрозуміло, що Їх точне дотримання було чималим психологічним наван­таженням, винести яке було нелегко. Часто траплялись порушення — ченець «грішив». Для очищення двічі на місяць, в новолуння і повнолуння, ченців збирали для взаємних сповідей. Залежно від тяжкості гріха застосову­вались і санкції, найчастіше ченець добровільно вибирав вид покарання.

З поширенням монастирських громад в Індії завились і жіночі сангхи. Вони були організовані на зразок чоло­вічих, але в них всі головні церемонії (прийом до громади, сповіді, проповіді) здійснювали спеціально призначені для цього ченці з найближчої чоловічої сангхи.

Правила життя ченців регулювались текстами Вінаяпітаки, важливою частиною Трипітаки. Крім неї, до буд­дійського канону входили Сутрапітака, у якій виклада­лась суть доктрини, і Абідхармапітака — релігійно-філо­софські тексти. Усі ці тексти високо цінувались буд­дистами, турботливо переписувались, зберігалися у біблі­отеках-архівах найзначніших монастирів. В Індії у перші століття нашої ери одним з найвідоміших був монастир Наланда, куди з усіх кінців, у тому числі з Китаю, сходились буддисти-піліграми з метою здобути мудрість, освіту, переписати і привезти у свої країни священні тексти буддійського канону.