Сторінка
5

Міжнародно-правові норми про права людини та їх втілення у кримінально-виконавчому законодавстві України

Частина 1 Правил стосується загального управління закладами та може застосовуватися до всіх категорій ув’язнених, незалежно від того, знаходяться останні в ув’язненні у кримінальній чи цивільній справі чи знаходяться вони тільки під слідством або ж засуджені. Включаючи ув’язнених, є предметом “засобів безпеки” або виправних засобів, що призначені суддею.

В частині 2 викладаються правила, що застосовуються до особливих категорій, про яких говориться в кожному розділі.

В першій частині, де розглядаються загальновизнані правила, підкреслюється основний принцип, суть якого полягає в тому, що дані правила повинні застосовуватися з беспристрасністю. Дискримінація за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших думок, національного або соціального походження, майнового положення, сімейного походження або соціального положення неприпустима. З іншого боку, вказують Правила, треба поважати релігіозні переконання та моральні установки ув’язнених, що належать до тих або інших груп населення. В першій частині описується правильне ведення реєстру з даними про всіх ув’язнених, принципи розбивки ув’язнених за категоріями для перебування їх в різних частинах установи з урахуванням їх статі, віку, судимості, юридичних причин Їхнього ув’язнення та предписаного поводження з ними. В Мінімальних стандартних правилах визначається порядок надання ув’язненим приміщень та загальні риси цих приміщень, принципи виконання ув’язненими правил особистої гігієни, надання їм одежі та спальних комплектів. Регулюється також режим надання ув’язненим їжі та напоїв, можливості зайняття фізичними вправами та спортом, доступу до бібліотеки, обов’язкового медичного обслуговування. Всі ув’язнені мають право при існування в установі достатньої кількості осіб, що сповідують одну релігію, на призначення в цій установі кваліфікованого служителя даного культу та дозволення йому відправляти відповідні обряди. Контакти з зовнішнім світом, переміщення в’язнів та персонал установ – всі ці питання регулюються Мінімальними стандартними правилами поводження з ув’язненими. Цими Правилами визначається система забезпечення дисципліни в місцях тримання ув’язнених та покарань, які можуть бути до них застосовані, передбачається можливість застосування в окремих випадках до ув’язнених засобів присмирення (наручники, кандали, присмирюючі сорочки та т.ін.).

Друга частина визначає правила, що застосовуються до окремих категорій в’язнів. Розділ А присвячений засудженим в’язням, В – душевнохворим в’язням, С – особам, що знаходяться під арештом або в очікуванні суду, Д – в’язням по цивільним справам, Е – особам, арештованим або поміщеним в тюрму без пред’явлення обвинувачення. Практично всі норми, згадані в цьому міжнародно-правовому документі знайшли своє відображення в Виправно-трудовому кодексі України.

2. Кримінально-виконавче законодавство України та його відповідність міжнародним нормам.

Захист прав в’язнів є основою демократичної карної політики. Однією з ланок правової реформи, що проводиться у нашій державі, є розробка законодавства, що регулює виконання кримінального покарання. Ще в 1989 році СРСР підписав “Венскіє соглашенія”, на підставі яких були прийняті зобов’язання привести своє законодавство у відповідність з міжнародними актами про захист прав людини, в тому числі і в сфері боротьби зі злочинністю, у відповідності з якими держави-учасники повинні “забезпечувати, щоб з усіма особами, що утримуються під вартою, поводилися гуманно та з повагою до їх особистості”. Кримінально-виконавче законодавство України знаходиться, на превеликий жаль, ще на досі низькому рівні, але останнім часом проводиться плодовита робота над тим, щоб ситуація ця змінилася.

Діючий Виправно-трудовий кодекс України був прийнятий 23 грудня 1970 року, введення його в дію відбулося майже через півроку 1 червня 1971 року. Офіційний текст за часи СРСР останнім разом був виданий в 1987 році, і, не дивлячись на численні зміни та доповнення, які до кодексу вносилися, більше не видавався. Вже за часи незалежної України розпочалася робота по обновленню кримінально-виконавчого законодавства, яке, до того ж, іменувалося ще “виправно-трудовим”. Окрім згаданого кодексу, проблемні питання кримінально-виконавчого права регулюють й інші нормативно-правові акти ( Закон України “Про адміністративний надзор”, Закон України “Про застосування амністії в Україні”, Положення про порядок здійснення помилування осіб, засуджених судами України, Правила внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ та т. ін.), але ми зупинимося на втіленні міжнародно-правових норм саме в цьому акті.

Ст. 1 ВТК вказує на основні завдання кримінально-виконавчого законодавства – “забезпечення виконання кримінального покарання з тим, щоб воно не тільки було карою за вчинений злочин, але й виправляло та перевиховувало засуджених в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, перешкоджало здійсненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також сприяло викорененню злочинності”. Розділ 2 передбачає загальні положення виконання покарань у вигляді позбавлення волі та виправних робіт без позбавлення волі. Розділ 3 – порядок та умови виконання покарання саме у вигляді позбавлення волі. І ось тут вперше зустрічаємо норму, яка повністю відповідає Мінімальним стандартним правилам, - ст. 21 передбачає окреме утримання в’язнів у виправно-трудових установах, тобто розбивка в’язнів за категоріями: жінки - чоловіки, неповнолітні – дорослі. Ст. 20, до речі, передбачає заведення на кожного засудженого особистої справи, сукупність яких можна було б вважати реєстром, в якому існують дані на всіх в’язнів (дані про особу, причини ув’язнення та власті, що прийняли рішення про ув’язнення, день та час його прибуття та виходу з установи).