Сторінка
3

Ізот Діброва, лицар кубанського кобзарства

Ізоту Діброві удалось уникнути фронтової мобілізації в час Першої світової й Громадянської війн. Перебуваючи в столиці краю Катеринодарі, він неофіційно перебував як би урядовим бандуристом, виступаючи на офіційних обідах і прийомах, наприклад, таких “дорогих” гостей, як генерал Денікін з своїм оточенням, представниками союзних місій та ін. Можна лише уявити, якою силою таланту, яким великим мистецтвом володів З.Діброва, якщо його терпів сам Деникін! Це той українофоб Деникін, який всіх бандуристів та викладачів української мови розстрілював без суду і слідства, це той, що не пощадив навіть бандуриста-підлітка Мануйленка з станиці Пашківської і розстріляв його у перший день окупації Катеринодару 1 березня 1918 року!А.Чорний підкреслює в таланті бандуриста великий дар слова, природжений неперевершений артистизм, “де в жестах, міміці і взагалі у всій його грі, як в дзеркалі, відображувавсь внутрішній зміст виконуваного твору… А як людина рідкісної стійкості в розумінні козачої ідеології, він як раз і був тим, ким повинен бути ідейний бандурист, тобто бандурист милостію Божою” (Антон Чорный. «История бандуры на Кубани»).Безперечно, Ізот Діброва був типовий кубанський козак, волелюбний, сповнений особистої гідності й поваги, розважливий і мудрий (якому й сам чорт не брат). Він точно і тонко реагував на суспільно-політичні зміни в тогочасному суспільстві, завчасно їх прогнозував і ретельно обминав підводні камені, не міняючи раз і назавжди обраного курсу. В час повсюдної травлі й винищування кобзарства він не відрікся від своєї бандури мальованої, а залишився вірним їй до кінця своїх днів. Належав до тієї когорти чорноморсько-кубанського козацтва, про яку генерал М.М.Юденич (1862-1933) говорив так: “Я був вражений тією гідністю, з якою трималися козаки зі мною, не кажучи вже про отаманів і писарів, ці вже були буквально в своїм поводженні як сенатори.

Я, генерал, начальник штаба округу, почував себе маленьким перед станичним отаманом. Кабінет у станичного отамана як у міністра, станичний збір – це справжній парламент.” (Воспоминания кубанского казака М.И.Надбаевского. Эмиграция, машинопис. С.42). Характеризуючи кубанське козацтво, генерал Юденич немов у воду дивився і бачив перед собою бандуриста із станиці Пашківської Ізота Андрійовича Діброву!Роздумуючи про лицаря кубанського кобзарства, я пригадав розповідь старожила станиці Полтавської Антона Погиби (1909 року народження) про одну з трагічних сторінок її історії: зібрали (чи зігнали) станичників на майдан. Виступає Лазар Каганович. І треба ж таке: в самий патетичний момент його промови приволікся до гурту запізнілий літній козак. Підвід голову, глянув на трибуну – та до станичників: “Що ви цього жида слухаєте?!!” – прогримів громом серед ясного неба… Лазар майнув у Москву. Доповів у цека, що в Полтавській бунт. Збройне повстання! Станицю виселили, переіменували. Звичайно, на виселення станиці були й вагоміші для антинародної влади причини, але в даному випадку проглядається як козацький національний характер, так і бачення вцілілими полтавчанами однієї з причин виселки.Дати народження і смерті І.А.Діброви поки не розшукані. Про те, що йому вдалося протриматися на Кубані до похилого віку, підказує нам російський радянський письменник Аркадій Первенцев, який в романі “Над Кубанью”, виданому 1958 року, відводить саме йому декілька слів: “Дідусь Христів (один з героїв твору - О.Н.) був другом славного кубанського бандуриста Діброви і тепер інколи листується з ним. Пильнував старий заповітну бандуру, користуючись нею у виняткових випадках. Це головно найбільше діти заслуховувались його тихими піснями. Виховували оті пісні почуття чистої любові до рідної землі, яку так вельми сполоскала козацька кров” (с.57). Як бачимо, письменник влучно підмітив, що бандура для митця була заповітною і що у важкі часи беззаконня й репресій він користувався нею уже лише “у виключних випадках”, граючи й співаючи підростаючому поколінню – дітям. Боротьба продовжувалась…Про те, де закінчив свій життєвий шлях великий лицар кобзарства Кубані, повідомляє Василю Ємцю один з його найкращих учнів Антін Чорний в листі від 6 листопада 1957 року: “Зот Діброва з Пашківської станиці. Він їздив багато по станицях і будив людей від сплячки. Був це великий промовець, людина смілива і, як кобзар, багато знав старожитніх пісень та дум, що мали велике історичне значення. Помер у Казахстані на засланні.”

Література

Нирко О.Ф. Ізот Діброва, лицар кубанського кобзарства // Науковий вісник українського університету. – Т. 10 – Москва. – 2006. – С. 157-161.